РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Бідняцький квартал накрила ніч . І так, наче вона намагається щось сховати від чужих поглядів.
Коли два місяці виглядають із-за хмар, немов малі діти. Що спостерігають за чимось забороненим, але надзвичайно цікавим.
І вони сяють серед ночі блідим, холодним світлом, яке різко контрастує з теплим нічним вітром.
Що доносить із півночі запахи моря та віддалені, ледь помітні звуки хвиль.
З-поміж брудних вуличок у темній підворітні ховаються двоє. І, м’яко кажучи, їхня присутність тут узагалі не доречна.
Першою є, бурашкіра демониця, чиї очі кольору розплавленого золота занурені в роздуми.
Вона навіть не помітила, що прикусила губу й з неї сочиться чорна кров.
З її же довгого золотистого волосся, що досягає талії, визирають чотири короткі роги, які нагадують невелику корону.
На обличчі ж гримаса відрази до цього жалюгідного провулка і до мерзенних обставин, у яких вона опинилася.
При цьому нижніми руками вона притримує полу пишної, розкішної сукні темно-бордового кольору. Верхні ж схрестила на грудях.
Другим є демон, шкіра якого попелясто-сіра, а короткі роги — чорні. На обличчі невеликі чорні плями, що нагадують веснянки.
Він одягнений у чорний розкішний наряд дворецького.
І обережно виглядає з підворітні, дивлячись у темряву своїми жовтими очима. Здається, він явно очікує побачити когось, з ким не хочеться зустрічатися.
Та тримає руки за спиною, одягнені в шовкові бездоганно білі рукавички, на яких вишито символ — дорогоцінний камінь, схожий на око. Створюється враження, ніби це якась звичка.
Дворецький обернувся і покликав супутницю:
— Пані Марисо.
Демониця навіть не здригнулася, наче була прекрасною мармуровою скульптурою серед саду, що нічого не помічає навколо себе.
Тоді дворецький повторив, зробивши крок до неї:
— Пані Марисо.
І, ніби різко виринувши з холодної води, вона подивилася в різні боки, зовсім нічого не розуміючи.
Та хлопнула долонями по щоках, приводячи до ладу вир своїх думок.
Після цього вона звернула увагу на свого супутника:
— Щось сталося, Шекс?
У цих словах відчувалося, як тремтів її голос. Наче вона ще не повністю оговталася після виринання з думок.
Шекс, удаючи, що нічого не помітив, легенько поклонився. І, за звичкою прокашлявшись у кулак, заговорив:
— Пані Марисо, нам краще покинути це місце, поки нас не знайшли.
Він промовив це так, наче знаходився не в брудній підворітні, а подавав вечерю у покої своєї пані.
Але тільки він замовк, як нічну тишу розірвали звуки кроків. Судячи з них, до них рухалося не менше десятка демонів.
Наче їх переслідувала ціла деканія легіонерів.
Мариса і Шекс мовчки, не втрачаючи ні секунди, ринулися з провулка. Та застигли на місці, коли їхнє взуття торкнулося вуличної бруківки. Бо по кварталу рознісся крик:
— Валіть звідси, виродки!
Вони замерли від цього несподіваного крику. І першим прийшов до тями Шекс, який одразу звернувся до Мариси:
— Пані, треба тікати.
Та, знову занурившись у думки, і лише відмахнулася:
— Шекс, не заважай.
Він подивився на неї й, судячи з погляду, зрозумів, що відбувається з його пані. І це йому, без сумніву, не сподобалося.
Але нічого з цим зробити він не міг — така вона.
Мариса ж відчувала, як щось тягне її в бік бійки. Вона не могла пояснити цього відчуття навіть собі, хоча її батько називав його «родовим нюхом на вигоду».
Тому вона довіряла цьому відчуттю, хоч і не розуміла його. Бо довіряла батьку.
І, зрозумівши, що відчуття не просто не слабшає, а навпаки посилюється. Вона, не проронив ні звука, ринулася з місця.
Наче конячка на старті забігу, що почула сигнал.
Шекс, побачивши це, поспішив за нею, сподіваючись, що вона не зробить жодної дурниці, про яку потім може пошкодувати.
Молода нобіліс неслася повз, мерехтящі ліхтарі. Ніби летіла вулицею на потоках теплого повітря — стрімко минаючи численні убогі будівлі.
При цьому цокаючи підборами по бруківці. І непристойно високо задравши пишну спідницю.
В котру так сильно вчепилася пальцями чотирьох рук. Що здавалося може ненароком порвати тканину.
Бо боялася не встигнути на місце бійки. Де звуки бою вже почали стихати.
У неї не було сумнівів: це може бути єдиним шансом...
Вибігши на потрібне місце, вона побачила розкидані по вулиці трупи та сліди чорної крові на бруківці. Мариса не звернула уваги на те, що покійники були вбрані в білосніжні обладунки з символом висхідного сонця.
Уся її увага була прикута до того, хто стояв посеред місця бійки.
А точніше — до однієї деталі: єдиного рогу, що рос із його лоба.
Раніше Мариса вважала це дурницями, байками.
Але, побачивши це рідкісне явище на власні очі, вона раптом відчула, як холод пройшовся хребтом.
Саме так. Ось чому всі бояться однорогих демонів — унікорнісів.
З цією думкою вона мимоволі зробила крок назад.
Причини цього страху вона не розуміла. Та всередині тіла і розуму прокинувся древній, незбагненний жах.
Жах, який демони не пам’ятають і не розуміють, але який їхнє тіло зберігає у глибинах клітин.
Тому її серця тріпотіли всередині грудної клітки.
Хоча перед очима було видовище, що на перший погляд не виглядало лячним, але страх пробирав її до самого коріння.
Він був низького зросту — навряд чи більше півтора метра. Його єдиний короткий ріг був зелено-темного кольору, а шкіра — охриста з зеленкуватим відливом. Коротке каштанове волосся зав’язане в короткий хвостик — навіть надто короткий. Очі чорні, наче ніч.
Одягнен ж був як плебіус, сучасно. Чорна толстовка з сірим каптуром, спортивні штани того ж кольору та білі кросівки з погано вичищеними носками.
Мариса відчула, як напруга повільно спадає, залишаючи дивне відчуття спустошеності та цікавості одночасно. Вона була здивована тим, що цей однорогий схожий на звичайного демона.
Він же, не звертаючи уваги на неї, озирнувся та нахилився.
Коли плебіус розігнув спину, у його руці був простий продуктовий пакет, мабуть, куплений в найближчому магазині.
Це здавалося абсурдним... Враховуючи трупи навколо та інше...
І, ігноруючи застиглу на місці Марису, він пішов геть. Пройшов повз, навіть не подивившись на неї.
Тут з’явився Шекс, нарешті наздогнавший свою пані, і застиг на місці, вирячивши застекленілі жовті очі.
Стойло йому помітити однорогого.
Котрий поглянув на слугу і хмикнув під ніс щось на кшталт «слабак», й пішов далі.
Демониця, відчувши запізнілу хвилю обурення, тупнула ногою по землі та пішла на перехоплення.
Вона швидко перегнала коротишку й перекрила йому шлях. Дивно, що одна з тонких шпильок її туфельок не зламалася після всіх цих перегонів.
Однорогий подивився на неї й недбало кинув в обличчя… точніше, плюнув:
— І чого тобі потрібно?
Мариса, що вже відкрила рот, застигла в ступорі — вона не звикла до такого ставлення.
Шекс отямився, і побачивши ситуацію, поспішив на допомогу, ставши між своєю пані та плебіусом. І виставив руки вперед:
— Спокійно.
Його слова здавалися безглуздими: коротишка лиш зневажливо дивився на них, а в очах читалося легке роздратування.
— Провалуйте з дороги.
Однорогий при цих словах стиснув пальці на ручці пакета так, що кісточки побіліли. І у його погляді щось роздратованно пульсувало — він явно не мав наміру спілкуватися з цими нобілісами.
Тіло Шекса натягнулося, мов струна. Він не розумів, чого очікувати від цього плебіуса.
І видав, наче з відчаю:
— Ми просто хочемо з тобою поговорити.
При цих словах дворецький притиснув великий палець правої руки до вказівного, ніби цей жест міг його захистити чи врятувати.
Слуга кожним м’язом і нервом відчував: на такій відстані немає жодного шансу… Просто… не встигне...
Тут він відчув страх перед тим, чий герб носив на рукавичках. Бо знав, що його чекає… Якщо...
Несподівано заговорила Мариса, і її слова прозвучали як грім серед ясного неба:
— Я хочу тебе найняти.
Тон демониці був спокійний і впевнений, навіть прохолодний. Шекс ж ледь помітно розслабив плечі. Почувши голос своєй пані.
Однорогий заговорив піднявши брову:
— І навіщо я тобі?
З цими словами в його погляд стало таяти роздратування.
Мариса ж дивилася на нього прямо, не відводячи погляду. У її золотих очах більше не було сумнівів.
Вона остаточно прийшла в себе й чітко відчувала своїм «носом» джерело вигоди. Те, що було прямо перед нею, і свій шанс вибратися звідси… Ця нобіліс просто так не відпустить.
— Мені потрібен тілоохоронець.
Коротишка хмикнув:
— А цього недостатньо? — кивнув головою в бік Шекса, в жовтих очах якого страх уже встиг розтанути.
І стояв так, наче зараз супроводжував свою пані на світському рауті.
— На відміну від тебе, він слуга, а не воїн, — спокійно зауважила Мариса.
В очах однорогого промайнула ледь помітна цікавість. Або щось схоже на неї.
— І куди тобі потрібно?
Мариса кілька секунд мовчала, пильно дивлячись на нього, наче зважувала кожне слово.
— Мені потрібно покинути Абіссус.
Коротишка подивився на неї й завмер, почухуючи підборіддя.
Чорні очі не кліпали, а в їхніх глибинах щось рухалося.
Тиша затягнулася.
Мариса відчула, як напруга повільно підповзає до горла й стискає їй серця.
Він заговорив лише тоді, коли ця пауза стала нестерпною.
— Я допоможу, але не розраховуй, що безкоштовно.
Після короткої паузи додавши:
— Тільки це буде вже завтра.
Тут неочікувано і нароздратування однорогого вклинився Шекс:
— І де нам тебе знайти?
Коротишка зневажливо кинув, не дивлячись на слугу:
— У місцевих дізнаєтеся.
І махнув рукою так, ніби на цьому все — розмова закінчена.
Та оминув їх і рушив геть — або принаймні збирався.
Бо Мариса знову перегородила йому шлях.
— Я вже погодився, — кинув він холодно.
Демониця мовчки стояла й усім своїм виглядом демонструвала невпевненість.
Що здавалася неприродною для молодої нобіліс.
Її золоті очі дивилися з таким виразом, наче вона збиралася з силами.
Новий же тілоохоронець дивився на неї з неприхованим роздратуванням, але мовчки чекав.
— Може… може, пустиш… до себе… ну, переночувати?
При цих словах на її щоках проступила розгубленість разом з легким рум’янцем.
Очі ж зраджували: вона й сама не вірила, що зможе це сказати
Шекс здивовано дивився на свою пані, наче не вірив почутому.
Однорогий подивився в золоті очі й, плюнувши під її ноги, буркнув:
— Іди за мною.
У його тоні ясно читалося: «Тільки потім не жалій».
Мариса, йдучи за ним, пробурмотіла собі під ніс:
— Сподіваюся, в його барлозі хоча б чисто…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Двері до кімнати відчинилися, і всередину зайшов однорогий. Він увімкнув світло й попрямував до кутка, де розташовувалася компактна кухонька.
Поруч із нею були невеликі двері, схожі на комірчину.
Слідом зайшла Мариса, яка одразу озирнулася довкола, вивчаючи простір.
За її мірками це була убога кімнатка, але її тішило те, що тут хоча б було чисто.
Все ж зараз у неї не було можливості кривити носом — селитися в готелі було небезпечно.
До того ж вона відзначила, що меблі й техніка були компактні та практичні. Хоч і доглянуті, але старі — і, видно, коротишка був не першим власником цих речей.
Шекс, зачинивши за собою двері, несподівано хлопнув себе по лобі. Та пробурмотів під ніс:
— Як можна було забути про таку дрібницю.
Це не вислизнуло з уваги Мариси, але вона не встигла й рота відкрити.
Він прокашлявся в кулак, привертаючи увагу, і заговорив:
— Ми забули про одну важливу річ.
При цих словах слуга пройшов поглядом по присутніх.
— І яку?
Кинув однорогий, розкладаючи продукти:
— Ми забули представитися, — відповів Шекс таким тоном, наче це була неприпустима помилка.
Після цього він знову прокашлявся в кулак.
— Це пані Мариса з роду Окулус Претіосус, княжна Аварітій, спадкоємиця князя Мамона — промовив Шекс.
При цих словах він елегантним жестом руки вказав на свою пані, після чого додав:
— А я — її скромний слуга, Шекс.
І похилився, притискаючи руку до грудної клітини.
У цій убогій обстановці його слова прозвучали кумедно. Особливо враховуючи серйозний тон сказаного.
Однорогий на це все лиш хмикнув і, закінчивши розкладати продукти, підійшов до тумбочки біля вхідних дверей.
— Зовіть мене Даном, — сказав він і вимкнув світло.
Мариса мовчки стояла, не відреагувавши на темряву. Її думки були зайняті іншим: це ім’я здалося їй дивним.
Вона не розуміла, хто міг дати йому таке ім’я. Хто назвав його Данаром — даром.
Дан підійшов до комода, витяг із нього ковдру, ліг і натягнув її на себе. Майже одразу залунало тихе, рівне сопіння, — спокійно сплячого.
Молода нобіліс ще деякий час стояла, дивлячись на нього. І залишалася в повному шоці.
Їй здавалося, що вона знає цей світ — і помилилася.
І доказ цього зараз лежав на підлозі цієї вбогої кімнатки.
Зрештою її погляд упав на порожнє ліжко. Вона кілька разів перевела погляд з нього на однорогого.
І обурено буркнула — неясно кому:
— От хам...
Шекс стояв на сходовому майданчику, що тягнувся вздовж поверху, спершися на поручень, який не дозволяв впасти вниз на бруківку вулиці.
Він дивився на нічне небо, де висіли два повних місяці серед хмар, що відступили в різні сторони.
Раптом відчинилися двері, і Шекс повернув голову. На майданчик вийшла Мариса.
— Пані Марисо, все нормально? — запитав він.
Молода нобілісс мовчки підійшла до нього і сперлась нижніми руками на поручень
— Просто не спиться, — промовила вона, піднімаючи погляд на небо.
— Пані, ви сьогодні мене здивували, — зауважив він.
Мариса повернула голову в його бік:
— Ти про що?
Слцга спокійно відповів:
— Коли ви його попросили?
Вона, зітхаючи, повернула погляд назад до нічного неба:
— Я... сама себе здивувала.
Два місяці дивилися вниз, наче насміхалися над ними, сміючись із цього затишшя. Та водночас передчували грядуще і зловтішались.
Мариса розуміла, що далі її чекає важкий шлях, хоча не хотіла визнавати цього навіть перед собою.
Великий світ, з якого її відправили до цієї колонії на Абіссусі, здавався тепер ще страшнішим і ширшим, ніж вузькі вулиці бідняцького кварталу.
Батько вважав це місце більш безпечним, та цього разу князь Мамон помилився.
Велика, кругла зала наче висічена в цільній глибі мармуру.
Стелю підперли шість масивних колон. Що стояли посередині зали, устромляючись вгору, немов могутні титани.
Посеред зали височіло підвищення висотою в кілька сходинок. На ньому розташовувалися два трони: один із білого мармуру, другий — з чорного обсидіану.
Перший трон вже був зайнятий.
На ньому сидів високий білошкірий демон із пшеничним волоссям, заплетеним у довгу косу, що майже торкалася підлоги.
Він був одягнений у білу тогу, прикрашену золотими нитками й зображенням яблуні. Витончене поєднання краси й зручності, що здавалося для нього природнішим, ніж офіційний одяг.
Йому складали компанію дві демониці-наложниці, теж у тогахи, але менш розкішних.
Одна сиділа на підлокітнику трону, тримаючи великий плетений кошик із фруктами. Друга — на колінах демона, нарізала яблуко на шматочки й подавала йому.
Перед сходами, опустившись на праве коліно, стояла фігура, закута в білосніжні шовкові тканини. Вона спиралася на мідний посох із сферичним навершям, до якого кріпилися мідні кільця з маленькими дзвониками, що дзвеніли при кожному русі посоха.
Білошкірий жестом зупинив наложницю, яка подавала черговий шматочок яблука, і заговорив:
— Люцифугусе, доповідай.
Фігура сухо прокашлялася в кулак, і з-під тканин залунав хрипкий, старечий голос:
— Пане, я отримав доповідь щодо доньки Мамона.
Він зробив коротку паузу й продовжив:
— Вони доповідають, що…
Його слова різко обірвалися. Залою рознісся цокіт каблуків по холодному каменю.
Невдовзі в полі зору з’явилася чорношкіра демониця, одягнена в темно-червону сукню з ярко-червоною підкладкою та розрізом збоку.
Наложниці, помітивши її, наче потрапили під відро холодної води.
Перша притиснула до себе кошик, немов намагаючись за ним сховатися. Друга швидко прибрала ніж і щільніше притулилася до білошкірого.
Котрий просто чекав, що буде далі, упершись кулаком у щоку.
Демониця мовчки пройшла повз старця й сіла на обсидіановий трон, поклавши обидві пари рук на підлокітники.
— Дорогий Люцифугусе, сподіваюся, ти не образився на мою поведінку, — промовила вона.
Люцифугус опустив на підлогу друге коліно й відповів:
— Пані Ліліт, це лише незначна дрібниця, на яку не варто звертати уваги.
Після короткої паузи додав:
— Тим паче ваша поява була передбачуваною.
Ліліт всміхнулася білосніжною посмішкою:
— Тоді я буду рада почути твою доповідь.
Старець зручніше перехопив посох, і задзвенів хор дзвоників. Коли звук стих, він заговорив:
— Як я вже казав, є доповідь щодо доньки Мамона.
Він облизав пересохлі губи й продовжив:
— Дівчині вдалося втекти, і ми втратили одну з надісланих деканій… — старець сухо закашлявся — і найцікавіше: ворог був один... І зробив це голими руками.
Ліліт повернула голову до білошкірого:
— Що скажеш на це, Люцифере?
Він виринув з думок, та поглянув на неї блакитними очима й промовив:
— Це дуже цікава новина, дорога.
Й зробивши паузу, додав:
— І в мене є лише одне припущення: це один із клинків Баала.
— Ти впевнений, дорогий? — спокійно запитала Ліліт, в її червоних очах промайнув сумнів.
Люцифер не звернув на це уваги:
— Я не знаю нікого іншого, здатного на щось подібне.
Він зробив паузу, очікуючи реакції, але Ліліт мовчала.
— І не можна забувати: Баал і Мамон зараз союзники…
Вона перебила його:
— Я сумніваюся, що Баал виділив би когось зі своїх преторіанців заради цього дівчиська.
Після короткої паузи додала:
— Тим паче, його значно більше турбує власна сім’я, ніж княжна з союзного князівства.
Люцифер промовчав, не бачачи сенсу продовжувати цей невеликий спір.
Але Ліліт явно не збиралася закінчувати розмову.
— Люцифере, у мене є одна ідея.
Він подивився на неї, і в його блакитних очах промайнув натяк на невпевненість.
— Про що ти, дорога? — його голос звучав обережно, можливо, навіть занадто.
— Я думаю, нам потрібно з’ясувати, хто знищив деканію, а потім…
Увесь цей час Люцифугус мовчки чекав свого моменту. Коли здавалося, що пан і пані зовсім про нього забули, старець неквапливо підвівся на ноги.
Та високо підняв посох над головою і різко вдарив ним об кам’яну підлогу.
Канонада дзвоників лунала, мов помста металу за свого господаря, заглушаючи слова Ліліт.
Обидва, що сиділи на тронах, одночасно повернули голови в бік старця, мов заздалегідь домовившись, і стали чекати, що він скаже.
Люцифугус лише посміхався під шовковими тканинами, насолоджуючись ефектом свого вчинку.
Коли передзвін нарешті стих, він заговорив:
— Вибачте, пане і пані, але я сказав ще не все.
Вони мовчки ловили кожне його слово.
— Донька Мамона була на місці загибелі деканії й пішла звідти разом із цим невідомим, — промовив Люцифугус.
Він зробив паузу, провівши поглядом по тих, хто сидів на тронах.
— Але найцікавіше те, що той, хто знищив деканію, був одним з унікорнісів.
Люцифер короткими кігтями провів по мармуровому підлокітнику, залишаючи глибокі подряпини.
— Цікаво… Дуже цікаво, — промовив він, поглянувши на зіпсовані об мармур кігті.
Ліліт повільно облизала губи, наче намагалася «просмакувати» почуте. Її очі палали червоним вогнем цікавості.
Люцифер знову заговорив, дивлячись на Люцифугуса:
— Справді цікаво. Я вважав, що вони здатні бути лише лякалкою для плебіусів.
Ледь він замовк, як озвалася Ліліт:
— Тоді нам потрібно його впіймати й...
На останніх словах її голос затремтів — вона не змогла стримати емоцій, що вирували всередині.
Люцифер із сумнівом відповів:
— Це буде нелегко зробити, дорога.
Ліліт встигла лише відкрити рота, як Люцифугус заговорив:
— Не варто хвилюватися, пане. Я вже послав скульптури плоті схопити дівчисько та унікорніса.
У блакитних очах Люцифера все ще жевріли іскри сумніву.
— Скульптури плоті? — здивовано промовив він.
Старець спокійно пояснив:
— Пане, послані крилаті тварюки з особистої майстерні Бегемота.
Білошкірий демон подав жест наложниці, що чекає фрукти, і мовив:
— Тоді залишається лише чекати.
