Дід Петро мешкав біля кладовища, на горбочку. З одного боку ґаздівства, з фасаду, мощена бруківкою вулиця. З іншого, ззаду і збоку, поросла чагарниками і молодим лісом гора. А навпроти гори, за садом, велике сільське кладовище. Ряди хрестів та пам`ятників. Чемні й тихі сусіди, гріх скаржитись, навіть за землю нема з ким сваритися. Так і жив, бідно, але у мирі та спокої зі світом. Тримав кози, кури, двох собак, прив`язаних у дворі та кішку. Обробляв землю, доглядав сад, ходив у сільський магазин, він же буфет, зрідка у місто та ще рідше до церкви. Дід недолюблював попів, але був вірянином, особливо поважав Ісуса Христа і двох апостолів, Петра і Павла. Постійно собі уявляв, як апостол Петро зустріне його біля райських воріт. Може й погарчик вина запропонує, розмову заведе. Добре було б щось і з собою прихопити, якісь гостинці народжені коханою земелькою. Вина, сливовиці, дараб солонини, крумпля печеного, помідорів, перців маринованих. Ото би у раю зацінили, казали б - видно ош чоловік із Закарпаття, а не аби звідки. Звісно, у них там все є, але такої смакоти точно нема. Ото, якщо влітку помирати, то можна й черешень взяти, тих великих, пізніх. Думав собі Петро. І яблук, груш, слив, малини. Аби лиш довезти нормально, не зомнути. А якщо восени помирати, то айви б взяв, такої великої та пахнячої, бігме в раю немає.
Такими думками тішив себе Петро на самоті, коли мав настрій та час. Смерть зовсім не жахала його, як людина віруюча і вже далеко не молода, він ставився до цього питання спокійно, розважливо. Також, не було у нього сумнівів, що потрапить до раю, а не пекла. Господь Бог милостивий до працьовитого народу, - думав собі Петро, - ми тут, на землі працюємо не розгинаючи поперек, а там відпочинемо.
Та був у Петра і недолік. Він знав це, але змирився і не боровся. Любив Петро випити, а коли випивав то ніби крила виростали. І не дід він вже, а атлант. Перевернув би землю, тільки опору ще не знайшов. Де й береться та енергія і завзятість у старого діда після декількох погарчиків вина, або пару дец сливлянки. На цей недолік у нього був свій погляд. Петро міркував так: усе від Бога, я не п’ю диявольських напоїв, а тільки божих. Кров і сльози всевишнього. Якби він хотів, щоб люди не пили алкоголь то не давав би нам винограду та слив, не дав би нам розуму, знань, як працювати з плодами, перетворити їх на вино і паленку. Але дав нам розуміння міри. Міра має бути у всьому. Тому дід Петро пив тільки раз на місяць, але тиждень.
Упродовж одного такого періоду прогулювався Петро по околицях і зайшов до своїх сусідів, на кладовище. Стояла тепла літня ніч, з безліччю зірок і великим місяцем. Наповнена приємною прохолодою, у порівнянні з денною спекою, запахами та звуками. Ніч коли ніщо не спить. Петро походжав поміж надгробків смалячи їдкий цігеретлик, щулився чи то від диму, чи то від спроб вичитати імена на надгробках. Коли впізнавав котрийсь то вголос звертався до мертвого з порадою або претензією. Стоїть отак біля могили сусідки й говорить з нею.
- От бачиш, Марто, лежиш вже котрий рік, а хата твоя не поспіхована. Діти зібралися і поїхали з села. Нічого їм не треба, а ти стільки дбала про все, стільки стягалася. Василь твій, товариш мій, раніше пішов, а міг ще затриматися на цьому світі, допомогти.
- Тобі яке діло? - почувся збоку від Петра, з темноти, громовий голос, - ану не чіпляйся до неї.
Петро замовк, сторожко скосив очима, а потім і головою у бік голосу. За мить повернувся усім тулубом і розвів привітно руки.
- Василю! Чи це ти, друже мій?
- І я і не я, - відповів плечистий чолов`яга у потертому чорному костюмі з білою сорочкою і криваво червоною краваткою, - обійматись не будемо, до глини вимастишся.
Петро був трошки ошелешений, але дуже радий побачити друга, якого похоронив з десяток років тому. Відійшли в бік, до дерев`яного стола з двома лавицями під старим каштаном на краю кладовища.
- Ти зовсім не змінився, - каже Петро, - тільки блідий дуже, схуд, і волосся зовсім ріденьке.
- А ти змінився, був молодим дурнем, а став старим.
- Ну може я старий, але у кращому становищі. У живому, так би мовити.
Присіли на лавку. Розговорилися.
- Марта що, не з тобою? - спитав Петро.
- Ні, вона вже там, - махнув Василь у бік неба.
- Як це, ти ж раніше вмер, але ще в глині вимащений, а вона пізніше і вже райські пісні слухає.
- Там процедура складна, бюрократія, - зітхнув Василь, - та я не скаржуся. Для нас, мертвих, час інакше рухається. Та й на цьому кладовищі компанія своя підібралася.
- Ти ба!
- Так, в карти он ріжемося, коли ночі чарівні, як сьогодні. Зараз підійдуть хлопці.
- Котрі то?
- Та ти знаєш всіх. Наші, місцеві хлопи.
І дійсно, зашурхотіли зарості жаливи, з боку найстарішої, занедбаної частини кладовища. Вийшов високий, але згорблений дід з довгою, сивою бородою.
- Діду, Ви? - підскочив Петро від несподіванки.
- Циц будь дітваку, поважай мертвих, - шикнув на Петра його дід Пішто беззубим ротом.
- Йой діду, як я радий вас бачити. Як ся маєте?
- Гірше всіх, - неприязно відповів Пішто і сів поруч на лавку.
- То ви також ще тут, на Землі?
- Но ай де? У пеклі ня не хочуть, а в раю забули. Ряст не топчу, лем червака кормлю.
Петро хотів ще щось відповісти, але його відволікли звуки від найближчої могили. Мармурова плита відсунулась і з ями, ніби по драбині, виліз чоловік. Обтрусив штани й почимчикував до них.
- Привіт Петре, - поздоровався, ніби ще вчора бачилися.
- Но позерай ся! - вигукнув Петро, - здоров, здоров Ферку. Здається ще й року немає як ти завадився.
- Десь так, - спохмурнів Ферко, і потер свою фіолетову шию, - ти шо, п’єш?
- Но тать чому би м не пив, як Богонько ми дає.
- А я вже не годен.
- Йсе біда, - поспівчував Петро.
- Добре що ти прийшов, - втрутився Василь, - ми тут у карти бавиме, треба четвертого.
- Дотепер грав старий дяк Михайло, - зашепелявив дід Пішто, - але вже зовсім струхлявів, то ми його назад у могилу загребли.
Петро був щиро радий побачитись із цімбором, любим дідом і недавнім товаришем по чарці. Він посміхався і заглядав по черзі кожному в очі. Вони навпаки, виглядали розгубленими та сумними. Погляди блудили, кінцівки безвільно звисали, а голови хилиталися.
- Ну то роздавайте, най вас накажу, - плеснув у руки Петро.
Василь досяг десь із кишені колоду старих, засмальцьованих карт.
- Марта поклала у труну, коли хоронили, знала як я люблю картятися.
Розкидав на чотирьох, гра плинула за розмовами. Спочатку про політику. Трампа й Зеленського знав тільки Петро і Ферко. Тому розказували іншим про геополітичні нюанси. Ті хитали скрушно головами - “добре, що ми померли та не застали цього гівна”. Потім обговорили врожаї та погоду. Чи добре вродила киндириця, чи багато було слив на паленку і чи встиг виноград “набрати цукру”. Мертві бідкалися живому, що давно не бачили сонця, бо виходити з могил можуть тільки затемна. Під кінець гри, а вигравав прогнозовано Василь, перейшли до спогадів про минувшину.
- А пам`ятаєте діду, - згадував Петро, - як ви всіх надурили на вулиці.
- Про що це ти, дітваку? - посміхнувся у бороду дід Пішто.
- Та було, було. Як я вже був дорослий, жив окремо від вас, але баба розказувала.
- Що та брехачка розказувала? - питає Пішто сторожко озираючись у бік старих, зарослих чагарником могил.
- Та казала, як ви з кумом пили чужу паленку. У сухий закон, при Горбачові
- Не було такого.
- Ото треба було вигадати таке, хлопці! Виждав дідо коли всі сусіди паленку доварили, вийшов на керт і сховався, а кума свого, дурного Павла відправив кричати “міліція!”. От Павло біжить вулицею, у двори заглядає, лементує “Міліція, міліція!” А люди хап свої корчаги з паленкою і ховати. Бо ж сухий закон - оштрафують, конфіскують. Хто у хлів, хто в копицю з сіном, хто під грушею закопав, а хто на межі. Дідо мій сидить у зарослях смородини, спостерігає та запам`ятовує у кого які сховки. Коли всі все поховали, село заспокоїлося. У вечері, як стемніло, дідо з Павлом лопати в руки й пішли викопувати та збирати “врожай”. Переховали весь сусідський алкоголь у тільки їм відомому місці та потім постійно навідувались туди. Кажуть люди, що Пішту й Павла з того часу тверезими ніхто не бачив.
- Точно, точно, - засміявся Василь, - дідо протверезів тільки тут, у могилі. Слухай, Ферку, а як там було з твоїм знаменитим часником, знайшовся?
- Ні хлопці, не знайшовся. Принаймні за мого життя.
- Розкажи ще раз, як то було, - попросив дід Петро.
- Так було, хлопці, що у всьому провина нечистої сили. Кажу як є, без брехні. Прийшов я одного вечора трошки пізно додому. Щоб не нервувати свою кохану жінку ліг спати на сіні. А весь наш чурь, попід стріхою, був обвішаний в’язками з часником. Такий часник як у мене, ні в кого не родив. Не знаю, чи то у землі причина, чи то я так файно за ним доглядав, але часник був дуже великий і смачний. Навіть з міста, з газети приїздили, фотографували, обіцяли написати про мене і мій часник. Пам`ятаю, ми тоді з панами журналістами не один графін вина випили. Так от, сплю я на сіні й серед ночі щось мене розбудило. Розплющив очі, позираю, а наді мною відьма схилилася. Зіниці чорні, ніби в могилу заглядаєш, - всі плюнули на цих словах в траву, - а білки червоні як кров. Волосся брудне у всі боки стирчить, сама худюща, беззубий рот перекривило і тхне від неї моїм часником. Ну, думаю, настав твій кінець, Ферку. Зґвалтує клята відьма і зведе зі світу. Я з того страху очі міцно заплющив, ніби сплю, а сам молюся, ачей допоможе. Після молитви дивлюся, нема відьми, зникла. То я бігом до хати спати, біля коханої.
- І що, пустила тебе?
- Чом би не пустила, пустила. Бо любила ня дуже, хоч і гойкала. А на рано встаю, дивлюся - часник вкрали! Богонько би їх любив, жодної в’язки не залишили. Навіть відьма не завадила, клятим злодіям.
- То може відьма і вкрала? - засміявся Петро, - але Ферко вже не встиг відповісти.
Запіли в селі кугути. З боку безкраїх полів, на обрії, зачервоніло, от-от буде світати. Товариші Петра стали напівпрозорими, тривожними та німими. Піднявся легкий вітерець і поніс їх, ніби туман, кожного до своєї могили. Голова діда Петра вмить стала важкою, думки сплуталися, він відчув сп`яніння схилив голову на руки й задрімав. На тому ж місці де сидів, за дощатим столом під старим каштаном, перед рядами хрестів.
