Дід Петро мав малі шанси у Лізи. Вона була набожною членкинею якоїсь секти. Це Петро так казав - “секта”. А вона вважала це церквою. Єдино правильною, канонічною, де служіння призведе до спасіння душі.
Дід же бачив все простіше.
- Зібрання є?
- Є.
- Проповідники є?
- Навіть декілька.
- Молоді, виглянцьовані, балакають так ніби медом мастять?
- Аякже. Ще й пожертви постійно збирають і про чудеса варнякають.
- Випити, закусити й смалити цігеретлики можна?
- Та де там і ще, заборона на перелюб.
- Ну - секта. Хіба ні?!
Дід це знав, бачив у її очах, чув у розмовах. Вони точилися про віру й церкву. А ще, про хазяйство й онуків.
Розмови старшого покоління, але не старого. Петрові було трохи за сімдесят. Їй - добре за шістдесят. Він був одиноким і терміново потребував жінки. Саме жінки, з попою, цицьками, ногами та всім іншим. А вже потім товаришку чи кохану. Дідо потребував сексу. Він звикся з цією думкою. “А що тут такого, я ще не старий.”
У Петра була хороша пам'ять. Він добре пам'ятав і сьогодення і справи давно минулі, наприклад дитинство та юність. Тому він її легко впізнав серед великого базару, куди приїхав пропити свою пенсію. Давня знайома з минулого, молодого життя. Розговорилися, вона також одинока й також при добрій пам'яті. Одразу, ніби тепло між ними утворилося посеред холодного, мокрого дня. Почали зідзвонюватися, спілкуватися.
Вона, коли з ним розмовляла, сідала за стіл застелений білою вишиваною скатертиною, та буклетами на релігійні теми. Гладила їх руками, поправляла, ніби шукала підтримки у Бога. Моральної.
Він ходив на цвинтар, на схилі гори. Бо тільки там був мобільний зв'язок. Сидів на лавці перед могилами. Говорив жестикулюючи, голосно. Ніби виступав перед мертвими. З лекцією про сексуальне виховання.
- Но Лізочко, хіба тобі не хочеться чоловічої уваги?
- Ой хочеться, Петре, хочеться.
- Ти ж розумієш про що я?
- Про що ти?
- А оби тебе хтось притулив до себе, погладив десь. В інтимних місцях.
- Ой, що ти таке говориш! Як можна, неодруженим? Бог все бачить, всі мої гріхи і твої також.
- Я ж чую, що ти того хочеш, тільки дурна ти, боїшся своєї секти.
- Ну Петре, розкажи краще як там твоя розсада.
- От дурна!
Дід спересердя кидав слухавку, закурював, роздивлявся старі надгробки, а потім знову телефонував бабі Лізі
- Слухай и-иии, жінко! - образливий епітет вигадав і мовчки проковтнув - Слухай но сюди. Тобі скільки років? Життя прожила, а не нажилася. Тут тобі нормальний мужчина трафився. Тобто, я нормальний. Про себе говорю. А ти що?!
- …
- Мовчиш? Ну-ну.
Петро кинув недопалком, потім розмахнувся у тому ж напрямку мобілкою, утримався, сунув її до кишені та почимчикував схиливши голову, з пагорба додому.
Ліза сумлінно вислуховувала все це, перебираючи однією рукою книжки-буклети, червона, з голосним серцебиттям. Потім займала себе якоюсь роботою або молитвою, щоб заспокоїтись. Декілька днів вони не розмовляли, а потім знову телефонувала йому. Перша.
Вона хотіла спасти його душу, а він її тіло.
- Та ж не гай стільки часу, - бувало каже їй Петро,- пройде якихось п’ять - десять років і в тебе там все обвисне, хто тоді захоче? Швиденько приїзди до мене, поки є до кого. Маршрутка буде на 14:10 і потім ще одна о 18:00
- А чи став ти на облік до сімейного лікаря? - відповідала вона йому, - а коли останній раз сповідався? Ми в суботу зібрання маємо в гарному місці, може поїдеш зі мною, послухаєш пастора.
Петро бачив у цьому шанс. Погодився.
До суботи мав пристойний вигляд. Поголений, зачесаний у начищених топанках та нових штанах. Зустрілися вчасно, та поїхали до сусіднього району на зібрання. Там було купа людей, давно причетних до церковної общини та новачків. Всі так само причепурилися по святковому, сидять, кивають кожному реченню у промові пастора.
Тривала четверта година дійства. Дідо розташувався майже посередині зали, поряд з Лізою. Слухає у пів вуха проповідь і розглядається по залові. Бачить ці відкриті набожні лиця, ці кивання кожному слову, фанатичну відданість вірі. І дідові стає млосно. Спину огортає жаром, він розуміє що зараз потрапить на гачок, а якщо буде пручатися, то залишиться у меншості. “Треба покурити”, - метикує Петро, встає і рухається між стільцями до виходу, - “тільки б він не звернув на мене увагу!”, - думає про пастора.
У коридорі полегшено зітхнув. “Через бабу мало не потрапив у пастку служіння чортзна-кому!” Пройшов до виходу з клубу, де відбувалося все дійство. Там стояла купка чоловіків середнього віку, видно знайомі між собою.
- Ану хлопці чи маєте шваблика дідові, прикурити, - звернувся він до них.
- Маємо, діду, ви чого не на собранії?
- Бо в мене свій, прямий зв'язок з Богом, такий, що цьому смолашу, киває дідо у бік голосу пастора, - і не снився.
- Так і є, діду, так і є.
- А ви чого зібралися, місцеві?
- Та ні, ми тут через своїх жінок, вони моляться, а ми мусимо возити, прислужуємо.
- О-оо, то ви підкаблучники, чи як?
- Та вже як є, - сміються чоловіки.
- Я тут також через жінку, - зітхнув Петро, - але у нас ще все попереду.
Постояли, покурили, поговорили про політику. Потім виникла ідея розділитися, залишити одного везти жінок, а інші троє, другою машиною вертаються додому, бо ж так і день пропаде, з їхніми молитвами. Вибір залишатися припав непитущому.
- То що діду, ви з нами?!
- Петро аж розгубився від такого везіння.
- А пиво буде?
- Буде діду, буде. На півдорозі стаємо на пиво.
- О, ну тоді я з вами, хлопці.
Петро очуняв під вечір, на автобусній зупинці, на околиці міста. Якраз вчасно, встиг на останню маршрутку до себе в село.
Попри втечу Петра із віри Лізі він припав до душі. Навідувала, приносила гостинці, в основному щось солоденьке. Приємно спілкувалися, але на дідові грубі чари Ліза не піддавалася.
Петро жив сам, приятелями йому були кішка, пес, коза, когут, жменька курей та пришелепкуватий, але добрий та чемний сусід. Час від часу навідували діти й внуки. Головним “вікном у світ” для Петра було радіо. Воно йому заміняло телевізор, інтернет, газету й друзів. Та сталася одна прикрість, посеред ночі загорівся радіоприймач, мало не забравши з собою на той світ Петра і кішку.
Ліза довідалася про це та не чекаючи свята й причини подарувала Петрові маленьке, але голосне радіо. Спеціальне, якісно виготовлене на замовлення їхньої церкви, з флешкартою під зав'язку напханою палкими проповідями когось із головних пасторів. Таким чином Ліза хотіла врятувати хоча б шматочок душі Петра.
Петра дуже порадував і схвилював такий щедрий подарунок. Світ знову повернувся до нього у всій своїй красі. Тепер він добре знав як справи на фронті, у Зеленського та Байдена. “Сексу бути, - вирішив він, - тільки треба трошки почекати.”
Декілька разів, коли диктори на радіо були зовсім нудні, Петро вмикав проповідників із флешки. Але їхні проповіді та читання святого письма, не давали йому жодної нової інформації, не надихали ні до праці, ні до відпочинку. Буквально тріпали нерви. “Бог любить усіх, - кричав радіоприймач, - Віра твоя слаба. Спасенні будуть ті хто покається!” Петра ніколи не вистачало надовго, вимикав і тікав покурити.
Якогось дня він показав своє нове радіо внукам.
- Ану дітки, звідки то дядя говорить про Бога? Можна то стерти?
- О, діду, тут все просто, бачиш оцю маленьку картку, все записано на неї.
- Ти диви, а раніше на касети писали, бобіни.
- Ми тобі можемо будь-що туди записати.
- То запишіть мені файної музики, щось таке народне, але сучасне.
Так ся й стало. Наступні відвідини діда і вже є картка з купою музики. Тепер Петро сідав на ґарадичах, закурював і слухав свій етнорок. Коли був випивший то його музику слухали перші та другі сусіди. А коли мав роботу на городі, то слухали коза, картопля і кабачки.
Ліза нічого не знала, відвідувала Петра, він хвалив її радіоприймач та пасторів із флешки. Про всяк випадок застеляв начисто ліжко. Був чемним.
Одного разу Ліза так само навідалася до Петра. Принесла солодощі, дідо зварив кавіль. Сидять, бесідують. Ліза все норовить повернути розмову до божих справ і до своїх проповідей. Дідо навпаки говорив би лем про любощі.
- Ану зачекай тут, я тебе чимось пригощу, - каже Петро та йде у сад за власноруч вирощеним кавуном.
Ліза сидить, розглядається по кімнаті. Втрапило їй в очі маленьке радіо і так захотілось послухати проповідників, почути тих божих настанов, виголошених мелодійними голосами, що вона зразу вхопила і натисла знайомі кнопки.
З динаміка, майже на всю гучність полинули веселі, бешкетні звуки рок-музики.
Постели ми постілоньку,
Де сама ночуєш,
Постели ми постілоньку,
Ей, мила, ци чуєш,
Лізині очі округлилися, вона збиралася послухати про спасіння душі, а не про її занапащення. Вона тримала радіо на витягнутих руках, якомога далі від свого обличчя. Мало його не пожбурила на землю, але на хвильку подумала, що можливо то радіохвиля, а не попередньо записана чортівня. Натиснула навмання декілька кнопок, але жодного ефекту.
Поцілуєш личко моє,
А я твоє твоє,
Тай будеме цільовані,
Файна рибко моя.
Не вгавав приймач. У Лізи тремтіли руки й серце. Вона не розуміла що відбувається. А дідо вже чимчикував з городу.
А як будеш спати спати, красна моя ланна,
Буду на тя позирати з вичора до раа-а….
Пісня перервалася зненацька, бо Ліза вирвала з приймача батарейку і відкинула від себе. Дідо зайшов з кавуном. Нічого не помітив. Ліза заради чемності пригостилася, ще трошки посиділа, але підтримувати розмову не могла, серце гупало, думки хаотично роїлися в голові немов дикі бджоли.
- Піду я, Петре, час вже йти.
- Та куди ти підеш, як маршрутка через дві години?
- Пішки піду, давно збиралася пройтися, то ж корисно.
- От дивина, ну як знаєш, проведу тебе.
- Ні, ні. Ще чого, хочеш щоб твої сусіди нас разом побачили?
- Та мені без різниці, - здивувався Петро.
- Кажу ж не треба, піду я.
Декілька днів Лізи не було чути. Дома, займалася буденними справами, а в душі та розумі мучила себе непростими роздумами про грішне й святе, що вабило її до Петра. Як прийняла рішення, зателефонувала йому, розказала все як є і зізналася, що після “цього” між ними нічого не може бути.
Кинула слухавку і довго плакала жмакаючи в руках білу вишивану скатертину та гублячи великі краплі сліз серед вороху “сектантських” буклетів.
