Мені подобаються Дазаї. Ні, не в плані сексуальні хлопці/дівчата з надзвичайними розумовими здібностями. В плані самогубці. Ні, я їх не обираю. Ні, це не те щоб мій типаж. Ні, я не медикиня, що хоче їм допомогти. І ні, я не така.
Дзвінок від колишнього. У мене в голові думки брати трубку, чи ні. З одного боку, навіщо це мені? Навіщо він мені? А з іншого, так треба, це може бути щось важливе. Я беру.
Мої напівсонні очі відкриваються широко, коли чую його схлип. Ще один, ще. Безліч. Їх було безліч. Він просить вибачення. Я його слухаю. Він говорить, що хоче зробити це знову. Я знаю, про що він. До цього ми говорили з ним про "різний підхід до різних людей". Це мій не перший досвід, отож, розуміючи ситуацію, я аналізую як, що і в якому порядку потрібно робити, та говорити. Я поки ще нічого не відчуваю. І я цьому рада. Це заважатиме.
Я йому говорю аби він не кидав трубку. Він таки кинув. Я передзвонюю. "Не кидай трубку" – голос максимально нейтральний. Не можна йому показувати емоції. Не можна виражатись. Не можна говорити серйозно. Не можна. Не можна. Досвід. Я повинна зберігати холодність розуму. Хоч хтось повинен зараз думати.
Я починаю говорити з ним про буденність. Розповідаю, як пройшов мій день. Мої почуття. Розмови з новенькою на роботі. Головне відволікти його увагу.
"Відпусти мене", "мені байдуже", "я не хочу з тобою говорити", "я тебе послухав, тепер залиш мене в спокої".
Не можна його відпускати. "Я хочу, щоб ти зі мною поговорив. Коли ти просив посидіти з тобою: я сиділа. Зроби для мене те саме. Посиди зі мною".
Голос потроху змінює тональність. Емоції підступають занадто близько. Тише. Тихо. Спокійно. Виходжу на балкон покурити. Треба знайти до нього підхід. Він зривається. Сука.
Розповідаю далі. Йому не цікаво. Питає, чому він повинен це слухати. "Бо я говорю. Коли говоритимеш ти, я мовчатиму". Він і далі нічого не говорив.
Розповідала йому про засушені мною квіти, які він подарував. Я не люблю квіти. Мені огидний процес дарування квітів. Це принизливо. Це дарма витрачені гроші. Кому потрібні квіти, якщо за ті гроші можна було купити книгу? Я прийняла їх, тому що він просив. Тому що це потрібно було йому. Він дав обіцянку, що більше цього не зробить.
Я більше нічого не пам'ятаю. Лише останні слова.
"А може я хочу, щоб ти привіз мені ракушку з моря".
"У мене є. Тобі привезти?"
"Зараз? На вулиці холодно".
Згадую про комендантську. "Зараз опів на дванадцяту".
"Той що. Я можу тобі її привезти".
"Ти хочеш?"
Розумію, що це зачіпка. Якщо він приїде, назад я його не відпущу. Якщо він приїде, то не матиме змогу зробити заплановане. Я не дам. Я. Не. Дам. Я не спатиму всю ніч. Я не дам йому це зробити. Блять.
"Так. Я хочу, щоб ти привіз мені ракушку".
"Тоді я буду за пів години. Чекай".
"Я чекаю".
Я тримала його 13 хвилин і 27 секунд. Далі було 2 варіанти: він приїде, і він мене наїбав.
Я кинула трубку. І ось тоді зрозуміла, яка я сильна ззовні і яка слабка всередині. Я одразу почала ридати в захльоб. Сльози рікою. Я кричу. Безвучно. Сусіди сплять. І не беззвучно. Схоже на вий собаки. Собаки, яку рвуть на шматки. Так я почувалася. Розорваною на шмаття.
Боляче. Як мені боляче. Не розумію, чому сльози. Розумію. Ридаю ще голосніше. Я не можу його втратити. Ні. Не його. Не зараз. Ніколи. Ні.
Він приїхав. Приніс ракушку. "Можна йти?" – питає. А я тримаю його поруч. Тримаю ще хвилин 40. Чому ні? Затаскую до себе додому. Обіймаю. Грію. Цілую.
Я знайшла підхід. Знову. Я знайшла. Я зробила це. Блять. Я зробила це.
Невже це тепер моя пожиттєва місія з тих пір, як я не врятувала одну? Скільки ще мені доведеться так стримувати себе? Так загартовуватися?
Я не витримую вже стільки петель в своїх руках. Вони стали занадто важкими. Вони стали занадто. Вони стали. Вони. Давлять мені на шию. Давлять. Суки.
