Розділ 1. Початок історії
Кожна історія має початок.
Але інколи початок однієї не більше, ніж просто продовження іншої більш старої історії. І, власне, в моєму випадку так і трапилося. Початком моєї історії стали наслідки того, що раніше відбулося з моєю мамою, такий собі запізніло вийшовший сіквел, на який власне ніхто і не чекав, а він узяв і все таки з’явився.
Декілька десятиліть тому, ще до моєї появи на світ, а якщо точніше, ще до того, як я навіть міг з’явитися в планах, моя тоді ще дуже юна мама була досить відомим живим фотографом, що було рідкістю в наш час роботизації. "У її робіт є душа, адже вона тримає кожну роботу в серці" часто любили говорити її клієнти.
На жаль, одного разу один з її клієнтів опинився занадто глибоко в її серці. Спочатку це була чарівна, нехай і досить банальна історія кохання, про милу та талановиту дівчинку і багатого та красивого хлопчика. На жаль, на відміну від таких сюжетів в книгах, в реальному житті щасливого фіналу в цій історії не було.
Сім'я хлопчика була проти подібних стосунків їх сина та дівчинки нездатної принести їм ніякої користі при одруженні. Хлопчик бунтував і навіть хотів розірвати всі зв'язки із сім'єю заради своєї коханої. І хто знає, можливо, він це й зробив би, якби не потрапив у аварію, коли їхав на зустріч до дівчинки.
Дізнавшись, про нещасний випадок вона одразу ж поїхала до лікарні, але тільки для того, щоб дізнатися, що батьки забрали її коханого за кордон, поки той був у непритомному стані. Звичайно дівчинка не хотіла так просто опускати руки і готова була зробити все, щоб бути з коханим, але її плани порушив несподіваний «сюрприз».
Цим сюрпризом стало те, що вона дізналася, що вагітна. Дізнавшись про це вона не на жарт злякалася того, що сім'я хлопчика може відібрати цю дитину. Отже, прийнявши дуже не просте рішення, вона зібрала всі свої речі і їхала з міста. Після цього за допомогою знайомих вона змінила всі свої особисті дані.
Звичайно за звичайних умов, це б не завадило багатіям знайти її, але ті також не хотіли її шукати, тому навіть зіграли їй на руку заплативши комусь щоб частину файлів знищили. Про це я дізнався вже коли сам виріс і поцікавився тим, а хто ж мій батько.
Після зміни особистості вона народила сина, з такими ж очима, як у її коханого, що одночасно тішило її і змушувало боліти стару рану. Але навіть так, у цій дитині вона знайшла втіху. Отже, відкинувши свої старі мрії, вона присвятила всю свою енергію тому, щоб дати своїй дитині все, що вона може.
На цьому б історія могла б і закінчиться, перетворившись на чергову мотивуючу розповідь, про сильну жінку, яка виростила сина одна. На жаль, але коли цій дитині, тобто мені, виповнилося шістнадцять, моя мати потрапила в аварію. На щастя вона вижила, але поранення, які вона отримала, були дуже серйозними.
Загалом у наш час якщо ти не помреш, то й не варто переживати, навіть втрачені кінцівки можна відновити. На жаль, як кажуть, не обійшлося тут без «але», яким були ціни на лікування. Отже, моя мати, що залишилася без ноги, могла тільки користуватися звичайним протезом та інвалідним візком.
Компенсації отриманої від винної в аварії людини вистачило на оплату медичних рахунків та невеликого покращення меблів будинку. На жаль, але страховка у мами була лише основна, для якої не потрібно було серйозних ідентифікаційних документів, яких зі зрозумілих причин ні в неї, ні в мене немає.
Навіть смішно, що в такому технологічному світі досі існують люди які нижче інших просто тому, що народилися на приклад не в великому місті, а в пригороді, а від того і документи отримують більш спрощені.
Починаючи з того моменту, ми могли розраховувати тільки на самих себе та мінімальну соц. допомогу, яка включає періодичну доставку ліків і продуктів. З одного боку звичайно дрібниця, але з іншого боку, як то кажуть «комарине м'ясо — теж м'ясо».
Хоч і не відразу, але ми пристосувалися і до такого життя, адже загально відомий факт, що люди часом куди живучіші навіть за тарганів.
Згодом процес зйомки я поступово взяв на себе, тоді як мама займалася доведенням фото до фінального вигляду. Так і минуло ще п'ять років і можливо, так би все продовжувалося, якби я не натрапив на офіційне оголошення від столичного дослідницького інституту.
В обмін на участь у дослідженні нових технологій віртуальної реальності вони могли надати послуги будь-якого протезування, а також дуже солідну суму грошей. Термін досліджень лише рік реального часу. Для участі навіть не потрібно було їхати в центральне місто, досить було звернутися в місцевий філіал.
Тому, зваживши всі «за» та «проти» я вирішив ризикнути і подав заявку.
Незабаром мені надійшла відповідь, із запрошенням прийти до офісу компанії, що відповідає за проект «Імперія Оріон», для проходження додаткових тестів, щоб переконатися, що мій стан здоров'я дозволить мені брати участь у їхніх дослідженнях. Як не подивися, але повне занурення, яке вони зараз досліджували, було досить таки ризиковим.
Збрехавши мамі, що йду на співбесіду в одну з компаній, про які ми з ней колись розмовляли, я вирушив за вказаним адресом.
На місці, крім мене, було досить багато інших зацікавлених в цій можливості людей. Вік варіювався від вісімнадцяти років, до певного сорока з чимось, якщо не вище, адже в наш час багато людей за сорок виглядали досить молодо, що й не дивно з огляду на те, що середня тривалість життя зросла десь до двохсот років.
Поступово нас запрошували до кабінету на інтерв'ю, а потім проводили щоб ми здали кілька аналізів і пройшли необхідні тести. З усіма цими процедурами я закінчив лише ближче до вечора.
Що ж до результатів, то їх нам мали повідомити вже завтра.
Повернувшись увечері додому, на запитання мамі з приводу співбесіди відповів, що завтра дізнаюся. На питання, про саму роботу сказав, що вона буде пов'язана з охороною невеликого підприємства за межею міста. Мовляв власник один з противників роботизації і хоче саме людей в якості охоронців. Також розповів робота буде методом варти і поїхати я буду змушений на цілий рік.
Така практика насправді не була рідкістю в наш час, а від того у мами з цього приводу не було жодних сумнівів. Що ж стосується того, щоб залишити її одну на цей час, то я вже підготувався і домовився з дівчиною з соц. служби щоб та частіше її відвідувала, я ж після повернення відшкодую плату за її додатковий час.
Наступного ранку я отримав офіційний лист підтвердження. Так що сказавши мамі, що мене прийняли я зібрав речі, виключно, для достовірності легенди, і пішов.
Прибувши на місце зустрічі, я заповнив усі відповідні папери, після чого мені повідомили, що мені доведеться перевіряти технологію занурення в ролі NPC. Який конкретно персонаж буде у мене, я дізнаюся тільки після занурення в гру, як і всі пов'язані з аватаром обмеження.
Вислухавши кілька лекцій з техніки безпеки, конфіденційності, а також, що досить цікаво, акторській майстерності, через кілька днів життя в лабораторії я був готовий до занурення. І враховуючи, що це нова технологія я не міг не нервувати, як не крути ризиків ніхто не скасовував.
Благо навіть у випадку невдачі були передбачені щедрі виплати і відшкодування, що і підштовхнуло мене таки прийняти участь в цій дещо авантюрній справі.
Відчуття, від занурення, як виявилося були дуже неприємними, це вам не спрощена олдскульна версія і не зручне обладнання для багатих дітлахів.
Тут я мабуть трішки проясню. Є три основні типи підключення поширених на даний момент:
1. Легке, воно ж і найстаріше, для нього достатньо рукавичок, окулярів та звичайних ігрових предметів (зазвичай практикують діти та пенсіонери, що так звикли, інколи ті, кому просто не вистачає грошей на щось дорожче);
2. Середнє, для нього використовують повний костюм та спеціально обладнану кімнату. Тут у тебе і повна присутність, і стоп-кнопка під рукою, і ніякого болю вище за трійку (зараз в основному всі цим і користуються);
3. Повне для якого використовується спеціальна капсула з поживними речовинами. Після того, як ляжете в цю капсулу ви відчуватимете, що реально перенеслися в інший світ (цей цей варіант, для найбагатших, бо ціна такої іграшки просто нечувана).
Що ж стосується технології яка використовувалася, для того щоб завантажити мене в гру, то це теж була капсула на кшталт тієї, що використовували багаті, але були відмінності, які робили її менш зручною і приємною, деталі само собою розголошувати не можу, але як я і сказав вам раніше, це був ну зовсім не приємний досвід.
Коли мене помістили в цю чортову труну, вони запустили гру. Світ на момент для мене погаснув, а потім знову загорівся, неначе прямо мені в обличчя спрямували ліхтарик. Я скривився. Так, мені це безперечно не подобалося. Навколо почали проявлятися текстури та інша нісенітниця. Судячи з вигляду місця де я опинився, це мала бути якась печера. Ні техніки, ні їжі — нічого. Тільки купа блискучого барахла. Точніше сказати, величезна гора скарбів, але з огляду на обставини, від них мені користі, як покійнику від аспірину — ніякого.
Дотримуючись поради дослідників, я заплющи очі і порахував до ста. Коли рахунок був закінчений процедура була завершена і я повністю перебував у грі. Локацією де я опинився була печерою, але при цьому я не відчував ні сирості, ні чогось подібного, при цьому незважаючи на непроглядну темряву, тут я міг чітко бачити.
Отже, я міг навіть не сумніватися, що мій персонаж не людина. На підтвердження цього вказувало також те, що коли я хотів зробити крок, і мене не вийшло. Точніше кажучи, я зрушив з місця, але це було схоже швидше на те, ніби я просто перетік трохи убік. Отже, швидше за все, я опинився в тілі одного з тих безформних монстрів, яких вбивають пачками в печерах.
Навіть прикро стало через це. Враховуючи, що я маю тут провести досить багато часу, я сподівався на якогось більш приємного NPC. Поскаржившись на життя я почав пересуватися печерою, роздумуючи над тим, якого ж вона типу. Відкрита, що є на карті, чи таємна, яку потрібно шукати? Зараз це було найважливіше, адже від цього залежала частота появи гравців.
Замислившись, я не помітив, як почав ходити по печері. Якось, сам того не помітивши, я зміг набути антропоморфного вигляду. Невелика, але досить приємна для мене новина. Як не подивися, але будь-які вищі навички тіла говорять на користь того, що воно не таке примітивне, як я спочатку думав, або принаймні має якісь корисні таланти.
Тепер мені було ще цікавіше подивитися на свій зовнішній вигляд, щоб дізнатися, який конкретний тип істоти мені дістався. Ось тільки перед тим, як я встиг це зробити я почув звуки кроків. Прислухавшись, я зміг навіть визначити, звідки вони точно долинали. Скоріш за все в тій стороні знаходився вхід до печери.
Я відверто зізнатися з нетерпінням чекав побачити, ким же був мій перший гість. Навіть перспектива смерті мене мало бентежила, чого там — це було теж цікаво. Не подумайте, що я мазохіст, просто мені рідко випадала така можливість пограти в іграшки з таким ступенем деталізації і реальності, як ця. На жаль, але фінансовий стан був не той, при якому я міг би собі таке дозволити.
Так що, зараз, я просто вирішив знайти в ситуації, що склалася, для себе ще один позитивний бік. Мовляв я не тільки побуду піддослідним кроликом вчених, заради протезів, для мами, так ще й задовільню своє бажання пограти в подібні ігри. Добре обмежень дій у мене не повинно бути багато.
Правда коли я побачив, хто саме до мене завітав, то відверто кажучи, був збентежений.
Це був явно хлопець, але… одягнений він був у жіночу версію костюму паладина! Гаразд, я й раніше чув, що жіноче спорядження для деяких персонажів коштувало дешевше і іноді на початкових рівнях їх купували гравці-новачки, але…
Просто уявіть хлопця, середньої такої статури, що одягнув на себе жіночий одяг і так ходив вулицею…
Ну, насправді це не те щоб погано. В цьому є і своя чарівність я навіть проводив декілька фотосесій, для кількох любителів подібного стилю. Чорт, відволікся від теми!
Я просто хотів сказати, що виглядає це досить екстравагантно. А в поєднанні з явно не дуже щасливим обличчям цього хлопця виходило ще дивніше.
— Дос-с-сить ц-цікаво, — промовив я і вперше почув свій новий голос, правда, він був дещо «шиплячий», що мене здивувало, як не поглянь, але я не думаю, що в мене тіло зміїної істоти.
Гаразд, зараз явно не найкращий час, щоб вдавитися в роздуми з приводу моєї нинішньої форми. Та й явно незадоволений погляд крос-дресера спрямований на мене натякав на те, що його, моя поведінка, не влаштовує.
— Не смійся з мене, монстре! Ти ще не знаєш, що за герой зараз перед тобою, — пафосно промовив хлопець, але вираз його обличчя не відповідав словам, радше він виглядів так ніби він з’їв лимон.
— А я і не с-с-сміявся, — зітхнув я, придивляючись уважніше до хлопця. — Принаймні до цих твоїх слів, — таки не стримавши сміху, додав я.
Як і крути мене просто не могла не розсмішити та його фраза, сказана з таким нещасним виразом обличчя.
Наступної миті переді мною в повітрі з'явився напис, що світиться:
«Хочете дізнатися про характеристики суперника? »
«Так» «Ні»
