Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata!
Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór.
У хму́ристому надвечір’ї
Саме́ на Вдовинíм узгір’ї
Дівча бентежливе стоїть.
Внизу тривожні хвилі б’ються
І, може, гребнями торкнуться
До тіла ніжного за мить.
Аж ось в обійми холоднаві
Щонайлюбішому Варнаві
Небога щиро подалась.
«Гадав я, що тебе лишився!»
«І з цим бодай ти примирився,
Бо світла я ще не зреклась.
Якщо зі мною прагнеш бути,
Пітьмí дозволь мене здобути,
А поки я — минуща тлінь».
«Тебе не хочу погубляти
І милої перетворяти
На проклятущу напівтінь».
Тоді, журливо усміхнувшись
І анітрохи не здригнувшись,
Додолу ринулась вона.
Не мігши стерпіти розлуки,
Стрибнувши, він її у руки
Вхопив — і смерть їм не страшна!
У вирі жа́сного польоту,
В собі уйнявши неохоту,
За карк у відчаї вкусив
Упир свою безвинну жертву
І, впавши долі, наче мертву,
Її сльозами окропив.
«О, ні! Вікторіє! Кохана!» —
Квили́ть у серці чулім рана.
«Жозетта» — мовило дівча,
Багря́ні віка розійнявши, —
І він поцілував, прижавши
Її до мокрого плаща.
03.08.2024.
