Глава І
Зорі… Останнє що я хотів би побачити перед смертю. Небо бачив колись давно. Колись коли не був закований у метал та навіки проклятий служити поклонникам Великого Голодного. Кожен день це випробування, щоб не з’їхати з глузду. Вічний біль. Він не зупинявся ніколи. Від цього було бажання лише рвати та метати. І тільки як виконував якесь доручення то дарували трохи знеболюючого, але не на стільки щоб повністю хоч на мить заглушити біль. І знову. Якийсь бій. Мені байдуже хто то був. Я йшов туди заради того аби хоч трохи зменшили біль. Здається знову були бійці Чорного Полку. Будь-яку емпатію до колишніх побратимів заглушала ненависть до свого жахливого життя. Техно-жрець мав толк в різних катуваннях. Ув’язнити в металевій домовині, з’єднати плоть з металом, завдаючи як найбільше болю, змушуючи божеволіти в своїй же могилі та вбивати колишніх побратимів. Він це вмів… Шум бою стихав, техно-жрець дав так очікуваного знеболюючого. Знову замикають в темних катакомбах. Єдине світло було від маленької шпарини що просвічував вогонь з зовні. Таких як я було декілька, але всі швидко вмирали. Але цих культистів це не хвилювало, було достатньо полонених, що на своє щастя залишились живі та повинні тепер відчувати муки до кінця життя. Я один мав таке тіло що могло витримати це все, але ціна цього подарунку була абсолютно жахлива. Їх це дуже веселило, дивитись як я божеволію, як відчуваю муки, як борюсь щоб швидше померти, але все марно.
Знову витягають на верх. Тільки цього разу щось в середині, десь де було серце, йокнуло і не давало мені відчувати гнів через біль та ненависть до життя. Ці очі, що виблискували як зорі з шолому який повністю закривав голову. Ці очі я бачив раніше. Цими очами я раніше дорожив. Я не зміг нанести удар, чи випустити хоч один патрон.
— Ті хто тут є. Тікайте поки я добрий. Тікайте.
Єдине що зміг сказати за цей довгий час, повністю хриплим голосом.
— Цього не може бути… Дем’ян хіба міг вижити?.. — очі були здивовані та повністю розгубленні.
— Нам не по силу битва, тому краще відступити поки є час.
— Ось де зникали наші бойові групи… Це й справді нам не посилам… Бійці, відступаємо!
— Давайте зробимо видимість бійки… — ще кілька слів зміг видавити.
— Ну добре… Почати вогонь…
Я в металевій домовині почав рухатись в їхньому напрямку, та стріляти з кулемета в землю і вони в відповідь почали вогонь по мені, але я цього і на відчув.
Знову бій, і знову мене витягають з цих катакомб. Тільки от щось усі дуже насторожені. Ніби тут мене та інших сил не вистачить.
Повітря, вологе та просочене димом. Я знову чекаю «ворога». Але цього разу вже не було маленької чи середньої групи. Тут уже була добре оснащена, та маюча техніку велика група.
«Чому їм потрібно аж стільки вояк?» — крутилось у думках.
Тут я побачив ті самі очі.
«Навіщо ви повернулись?» — Знову прийшло у думках.
Підходив все ближче до них. Вони зайняли позицію найближче до катакомб.
Я як і тоді не мав і крихти бажання щоб битись. Але все ще підходив до них. Хай мене вже вб’ють за зневіру господарю. Хай. Але я відчую мить спокою перед смертю.
— Дем’ян… Якщо хоч крихта тебе залишилась в цій машині, будь ласка, допоможи нам відбитись… Ми знайшли спосіб тебе врятувати… Будь ласка, відгукнись…
Ці слова… Вони дали жар надії на краще життя, нові надії все згадати.
— Добре… Я допоможу… — хрипло зміг вимовити.
Мої хазяї вже давно дивились, як я так легко говорю з цією людиною і не знали що робити. Бо моя гробниця, це машина смерті, яка здатна нести лише хаос. Ніхто не наважувався на перший крок.
— Хай горить ця земля! — з цим викриком я почав стріляти по культистам.
Мене незабаром почали підтримувати вогнем мої старі-нові побратими. Не довгий бій продовжувався.
— Нам потрібно відступати. Хоч і маємо сили, але ще ж потрібно звідси вирватись. — очі знову заговорили з тривогою.
— Добре… Як маєте забирати мене… Бо як я розумію ви приїхали лише за мною…
— Так… Тому в нас і броньована вантажівка…
— Я готовий… Збирай людей…
Кілька маневрів і кілька людей уже прив’язували мою домовину до вантажівки ланцюгами. Видно від гріха подалі. Всі загрузились на транспорт і рушили від цього гиблого місця.
Вже потім як мене кудись тягнули я бачив лише яскраве світло. І здається… Я нарешті заснув за такий довгий час…
Глава ІІ
— Полковнику, ми змогли дістати Дем’яна з рук культистів.
— Маріє, я завжди знав що на тебе можна покластись. Які є плани?
— Поки що механіки його оглядають та шукають інформацію по цій машині.
— Працюйте, я зайду до нього.
— Так, Полковнику.
Марія виходить з кабінету Полковника. Йдучи до місцевої бібліотеки шукати хоч щось. Безлюдні вулиці цього міста виглядали жалюгідно. Всі ховаються, всі бояться. Але в Полку з’явилась надія. Капелан Дем’ян був знайдений, але закований у машину. Головний за проєктом «Blut der Sterne". Всі його праці були втрачені разом з ним, але в нас є шанс усе повернути. Бібліотека зі старими стелажами, повних пилу та книг, більшість яких не зрозумілими мовами. Але пошуки не були марними, знайшлась книга що могла дати шанс на спасіння капелана. "Sternenfeuer". Книга німецькою мовою, але після середини почала описуватись одною з мов що зміг розшифрувати Дем’ян. Чим більше цією мовою писалось в книзі, тим безумніше ставали машина та проєкти автора. Схоже його вона зводила з розуму. Але це та інформація що нам потрібна.
Вже в операційній техножреці полку почали розкривати залізну могилу. Те що було в середині було жахливо. Тіло було пошматоване навмання, руки були залишені по лікоть, а ноги по коліно. З багатьох частин тіла йшли проводи та шланги. Спинний мозок підключений до машини. Його витягнули з машини, але не відключали.
— Тіло має забагато ушкоджень, він не виживе самостійно. Потрібно щоб була система що могла б його підтримувати.
Час ішов на пошук потрібних імплантів та деталей для нового злиття з металом.
Техножреці клопотились коло деталей, а Марія стояла коло тіла.
— Дем’ян… Я не знаю чи ми зможемо… Але я вірю… Але знай… Я тебе завжди тебе любила… Я вірила що ми тебе врятуємо…
Вона підійшла до тіла, притримуючи рукою голову ніжно поцілувала його в лоб.
— Я тебе прошу… Виживи…
Марія в сльозах пішла з операційної.
