Вілена стояла на краю галявини . Далі біля озера стояв Вирослав. Він дуже активно сперечався з Веремією. До Вілени долітало лише відлуння їх сварки, з якої їй вдалося зрозуміти що Веремія зовсім не в захваті від його рішення. Вона тикала в сторону Вілени пальцем, міміка на її обличчі виражала презирство і недовіру . Постать Виросла ж навпаки виражала рішучість і спокій .
-Ти не маєш їй довіряти.
-Ти сама чудово чула лісовика. Вона та хто об'єднає нас . Настане нарешті мир і спокій. Ти зможеш дихнути вільно.
-Я і так дихаю вільно!
-Ти не дихаєш. Я бачу який тягар лежит у тебе на грудях. Саме тому я і йду з нею.
-Ти думаешь подорож з нею допоможе тобі звільнитись від провини.
-Я хочу хоча б спробувати. Це не поверне Лісану . Але можливо це зробить життя для таких як вона не таким небезпечним. А може навіть і щасливішим.
-Я ніколи не звинувачувала тебе в її смерті .
-А тобі і не треба. Я вирішив . Я піду з обраною. Ти лишається за головну. Бо тільки тобі я можу довірити захист озера поки мене немає. І питаю тільки одне . Ти мені даш її?
Веремія простягла руку. Вирослав поклав на її долоню кулон у формі невеличкої мензурки. На горлишку якої був шкіряний шнурок. Вона піднесла його до обличчя. З ока покотилась скупа сльозинка. Вона зібрала її у пляшечку в передала Вирославу. Він нагнувся і зачерпнув води з озера, потім закоркував і повісів його собі на шию . Розвернувся і не озираючись пішов до Вілени.
-Ти певен що хочеш піти ? Якщо ти потрібен тут ,я якось впораюсь.
-Давай хоч ти не зводь мене з розуму неприємними питаннями. Я вирішив , значить я іду . І на цьому крапка.
-Добре добре .
Вілена здаючись підняла руки .
-А що це ?
Вона кивнула на кулон Вирослава.
-Це невеликий оберіг який допоможе мені довго знаходитись на суші і не втрачати сил.
Він сховав його за комір сорочки яку вдів поки збирався.
-Куди нам зараз прямувати? Я просто й гадки не маю що робити.
-Я пропоную відвідати будинок ворожки Тіссари. Можливо ми там знайдемо підказки де далі шукати клинок.
-Це далеко звідси ?
-Так . Так що нам доведеться зайти по дорозі в село щоб поповнити запаси.
Вілена подивилась на ту невеличку сумку з провізією яку їм зібрали лісові мешканці.
-Так , на грибах та ягодах довго не протягнеш.
-Там ще ж медово-горіхові хлібці і цукерки з меду.
Вілена посміхнулась . Вона на власні очі спостерігала як магічні істоти приносили збирали цю сумку. Хтось з них приносив корінці, хтось кристали про призначення яких Вілена поки не здогадувалась. Хтось з них навіть приніс зілля. Один із лісових духів — крихітний живун, що світився зеленуватим світлом, раптом підлетів до Вілени й простягнув їй блискучу ягоду. “Це для сміливості,”— прошепотів він. Вілена здивовано прийняла дарунок, відчувши, як її серце наповнилося теплом.
-Сподіваюсь ти знаєш як цим всім користуватись.
-Звісно знаю, не переживай
Вони поступово підходили до краю лісу.
-Що в тебе з Веремією ? Якщо не хочеш не відповідай .
Вілена трошки відступила назад.
-Я просто не можу зрозуміти природу ваших стосунків. І тому не можу зрозуміти як поводитись мені. В тільки.
Вирослав потрусив головою . Його білокуре волосся розліталось в різні сторони. Він подивився на Вілену. Він не був роздратований або сердитий. Спокійно їй відповів.
-Так в нас були з нею стосунки. Але вони давно закінчились. Зараз вона не більше чим мій замісник.
-А як ти став водяником?
-Нуууу. Історія доволі не цікава. Я потонув. Точніше друзі мене не врятували. Ми плавали по озеру яке тепер мені належить. Я не втримався у човні і впав в воду. Почав тонути . Потім заплутався у водоростях. А далі вже не пам’ятаю. Коли відкрив очі надімною стояли озерні і лісові мешканці. Лісовик пояснив ким я став і що тепер це озеро моє володіння. І я за них відповідаю.Якось так.
Він знизав плечима . І подивився на Вілену. Вона не відводячи погляд дивилась на нього і мовчала .
-Чого мовчиш?
-Я не знаю що відповісти. Раніше коли бабуся мені розповіла різні історії, або я сама про це читала в книгах . Якось легше все вдавалося сприймати. Але зараз мій світ перевертається. І я маю це прийняти . Щоб не зійти з розуму . Маю прийняти те що ти колись був людиною . Що помер і переродився в водяника. Це частина тебе і твоєї історії. Так само мабуть дико тобі буде повірити в усі принади мого світу. В електрику і газ. В інтернет і мобільний зв'язок. В життя в кам’яному будинку на такій висоті що видно лише небо.
Вілена видихнула зрозумівши що їй не вистачає повітря в легенях від емоцій.
-Так , доволі дивні слова. Я б хотів щоб ти мені про все розповіла. Можливо не про все одразу але мені дійсно цікаво.
Вілена втомлено посміхнулась . Не було часу спати від самого її прибуття. Вона мимоволі позіхнула . Вже пішов другий день від коли вона прибула в цей світ.
-Потерпи ще трошки. Скоро ми прийдемо в село. Поповнимо запаси і зможемо відпочити.
Вони йшли стежкою. Ліс давно лишився позаду. По обидва боки розкинулись широкі лани на яких зеленіла пшениця. То тут ,то там немов блакитні очі майоріли волошки , а ромашки немов указували шлях бо росли по краю дороги. Поки вони йшли не зустріли жодної душі.
-А де люди ?
-Звичайні селяни не заходять так далеко без необхідності. А люди княгині зайняті іншим лісом.
-Я думала селяни повсяк час працюють в полях.
-Ні , зараз майже полудень .
Вирослав підняв обличчя до неба щоб пересвідчитися в тому що каже .
- Вони чудово розуміють хто тут на них чекає.
Вирослав показав рукою вправо. Там серед поля стояла дівчина. Було видно що вона в довгій білій сорочці з розпущеним волоссям кольору стиглої пшениці. Голову прикрашав вінок з польових квітів. А в руках вона тримала серп.
-Це полудениця? Так?
Вона стояла нерухомо, мов статуя, її серп блищав у сонячному світлі. Здавалося, що вона бачить усе, навіть їхні думки.
-Так , вона чатує на тих хто нехтує заборонами…Сподіваюсь сьогодні ніхто не помре. — прошепотів Вирослав. Вілена відчула холодний піт на спині, хоча день був теплим.
- Не чіпай її і вона тебе не зачепить.
Вілена видихнула.Але відчуття небезпеки все ще лишалось.
Ближче до вечора вони зайшли в село. Людей на вулицях було не багато. Здебільшого їх можна було побачити на городах. Коли Вирослав і Вілена проходили вулицею,дехто відволікався від своїх справ і супроводжував їх поглядом. Від цього погляду у Вілени по спині бігли мурахи.
-Цікаво хто з нас привертає більше уваги?
-Я думаю ми обоє. -Вирослав обережно озираючись завернув в провулок.
Пройшовши ще декілька хатинок він зупинився біля однієї і постукав. Стукіт був не звичайний . Це насторожило Вілену. Двері відчинились не одразу. Неначе мешканець все ж таки сподівався що не звані гості підуть. Через хвилину десь двері відчинились. Їх відчинила старенька жінка .
- Доброго вечора пані Уляно.
- Яка я тобі в чорта пані .Скільки разів казала так мене не називати . Чого прийшов ?
- Я до Ореста . Справи в мене до нього .
- Які ще такі справи ?
- З усією повагою але вам краще не знати .
- Тфу ,ти нечистий . Прив’язався на нашу голову. Немає його . В село сусідне поїхав. Вечором буде .
- Якщо можна , ми б хотіли зачекати його тут .
- Ну звісно . Не вижену ж вас на вулицю. Не вистачало мені ще косих поглядів сусідів. Ідіть за мною.
Трошки похитуючись вона пройшла до дверей які вели в сусідню кімнату. Дістала з кишені зв’язку ключів і відтворила двері.
- Можете поки відпочити тут . Тут вас ніхто не побачить і не потурбує.
- Дякую Пані Уляно. Ваша краса дорівнює красі вашого серця.
- Прибережи свої солодкі промови для своєї супутниці. Вони на мене не діють.
Жінка хитро посміхнулась,було видно що їй до душі лестощі водяника . Вона пропустила гостей в середину.
- Відпочивайте .
Вона прикрила двері. Вілена нарешті змогла роздивитись побут. Ця кімната була трошки гірше обставлена чим основна де вони були . Вона скоріше нагадувала комору але світла і чиста . Вікон не було але масляних ламп було достатній кількості щоб все роздивитись , декілька з них горіли обмальовуючи все інше що було в кімнаті. Кіпа мішків звалених в кутку. Полички на яких стояли глечики з молоком і маслом ,діжки з соліннями і таке інше. А біля ж самої дальньої був ворох чистого і ароматного сіна. Не роздумуючи Вирослав плюхнувся на нього спиною вперед.Потім похлопав рукою поруч з собою.
- Розслабся . Їй можна вірити . Не зважай на жорсткий характер.
-Ти так в цьому певен?
- Вона дуже любить свого сина . А він мені життям забов’язаний. Так що Уляна нічого лихого не зробить .
- Я думала всі люди в цьому світі ставляться до вас вороже.
- Є щасливі виключення .
Вирослав ще раз похлопав поруч з собою.
- Не бійся . Я тебе не вкушу , не заподію зла .
- Да не боюсь я .
Вілена трошки насупилась але присіла на сіно . Аромат сухих трав залоскотав їй ніздрі. Вона зробила глибокий вдих . Її неначе огорнула велечезна , важка ковдра від якої неможливо відмовитись. Сон захопив її свідомість.
