РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Коли Мариса прокинулася, кімнату наповнював запах яєчні та бекону. Нічого вишуканого, але пахне смачно — особливо коли шлунок вимагає їжі.
В кімнаті був лише Шекс, який порпався біля плити.
Вона піднялася й поправила свою сукню. Лягати голою в це нікчемно мале ліжко зовсім не хотілося.
Не кажучи вже про мороку знову одягатися — та й про «зручності» тут краще було не думати.
— Шексе, а де він? — промовила Мариса, і сама здивувалася, чому не насмілилася вимовити ім’я однорогого.
— Він пішов, — відповів Шекс, — сказав, що у нього термінова справа і що скоро повернеться.
Щойно він закінчив, двері розчинилися, і в кімнату увійшов Дан, тримаючи два пакети.
— І що це? — не чекаючи пояснень, спитала демониця, махнувши рукою на пакети.
Той мовчки простягнув їй один.
Заглянувши всередину, вона побачила одяг. Демониця розуміла, навіщо він його приніс, але зовсім не хотілося надягати ці убогі ганчірки.
Другий пакет коротишка сунув у руки слузі, не звернувши уваги, що той саме перевертав бекон.
Шекс не розгубився й утримав падаючий пакет, притиснувши його вільною рукою до себе.
У Мариси промайнула думка: Йому простіше пристосуватися до цих змін. Все ж він плебіус, хоч і служить її.
В голові щось щелкнуло, і вона звернулася до Дана:
— Можна одне питання?
Він якраз дістав пакет молока з холодильника, і уже був готовий присмоктатися до горлишка.
— Дивлячись яке, — в його голосі читалося неприкрите роздратування.
— Звідки ти береш гроші?
Однорогий ковтнув молоко, витер рот рукавом і кинув:
— У мене на руках вистачає крові.
Після цього він пішов до виходу.
Мариса застигла.
Вона чекала на що завгодно, але точно не на таку відповідь. Їй здавалося, що він просто промовчить або якось ухилиться.
І, мабуть, це був перший раз у її житті, коли молода нобіліс опинилася в ступорі не через зверхність, а через просту, оголену чесність.
Хоча спосіб його заробітку її не здивував — небуло сумнівів, що знайдеться багато тих, хто захоче мати унікорніса серед своїх працівників.
Прийшовши до тями, Мариса подивилася на пакет, який усе ще тримала в руках, і рушила до дверей поруч із кухнею, зовсім не бажаючи робити примірку нового одягу.
На небі не було й крихітної хмаринки, а розжарене до білого сонце пекло всіх, на кого падав його байдужий погляд.
Дан ішов вулицею, натягнувши каптур якомога глибше.
Але навіть так перехожі косилися на нього й намагалися тримати дистанцію. Завдяки цьому Мариса та Шекс, що йшли за ним, не відставали.
Попри невблаганну спеку й відсутність вітру, демонів на вулиці було чимало. Не бракувало й вивісок та блискучих вітрин, що розсипали світло й відблиски на кам’яні бруківки.
І ніс молодої нобіліс дратував всюдисущий запах поту. Від котрого одяг лип до тіла.
Раптом Дан звернув у прохолодний провулок.
На жаль для Мариси, вони проскочили його надто швидко, щоб бодай трохи охолонути.
Тут натовп різко порідшав, а простір наче забарвився пурпуром.
Дахи, ставні, двері, вивіски і навіть ліхтарі сяяли насиченим пурпуровим світлом.
На вивісках же красувалися назви, пропозицій та зображення різного рівня відвертості.
Що здавалися тут непросто звичною, а природною річчю.
Мариса зашипіла на Дана:
— Чого ти нас сюди тягнеш?... Мені непотрібні розваги!
Але він продовжував рух, наче не чув її слів. Вона ж уперлася поглядом у його потилецю, ніби сподівалася, що так змусить його зернути увагу.
Шекс же ішов спокійно, тримаючи руки за спиною.
Він не знав точно, куди прямує однорогий, але вже почав здогадуватися, навіщо Дан веде їх саме сюди.
Пройшовши ще кілька поворотів, коротишка зупинився під вивіскою «Фрутикес Парадісі» і мовчки рушив до вхідних дверей.
Всередині стіни вимощені паркетом, а підлогу вкриває пурпуровий килим, прикрашений золотим орнаментом. Витончені вази, зроблені з білого фарфору, стоять на підлозі або підвішені, і повні квітів: троянд, тюльпанів, хризантем.
Лампи тускло світять, наче свідомо працюють на атмосферу приміщення.
Тому не виникає сумнівів у рівні престижності закладу.
За столом адміністратора сидить молодий демон, одягнений у строгий костюм, відповідний обстановці.
Хоча при цьому його ноги лежать на стільниці.
І він спокійно втикає в журнал, наче не усвідомлює, де знаходиться.
Дан з порога кидає йому:
— Міс Флоріна на місці?
Сидівший, не відриваючись від свого заняття:
— Так.
Коротишка мовчки пройшов далі, минаючи автомат із презервативами, але раптом завмер, як вкопаний.
— Дані! Як я рада тебе бачити!
По сходах спускалася висока, темноволоса демониця в білому халаті з маками.
Вона радісна підійшла до нього, нахилилася, й чмокнула в щоку. І зажавши його в обійми — всіма трьома руками, підняла над підлогою.
Мариса стояла в ступорі: перед очима було немислене видовище. І екзотична зовнішність демониці тільки додавала ефекту — блакитна шкіра, непарна кількість рук, неповторна грація рухів.
Шекс мовчки стояв поруч, тримаючи руки за спиною. Й спостерігаючи, наче нічого особливого не відбувається.
Дан, нарешті, видавив:
— Мамо, ти ж мене задушиш.
Демониця відразу опустила його:
— Вибач, милий, ти просто так часто заглядаєш до мене.
Вона дістала з кишені мундштук, а потім запальничку. Раз — і пролунало чиркання, цигарка задимілася.
Від його «мамо» Мариса просто отримала контрольний в голову, і стояла з щелепою, що відвисла від цього несподіваного «удару».
Матір Дана помітила, що він не сам.
Погляд чорних очей рівнодушно просковзнув по Шексу й зупинився на молодій нобіліс. Яка зараз виглядала майже як звичайна плебіуска: чорна кофта, кепка такого ж кольору, біла спідниця і жовті босоніжки.
На обличчі демониці з'явилася легка посмішка, а в очах заплескали радісні вогники.
— Це те, про що я думаю? — нестримуючи радості, кинула вона сину, не відриваючи погляду від Мариси.
Дан же залишився байдужим, ніби ці слова його зовсім не стосувалися.
Його ж матір підійшла ближче, трохи нахилилася і заглянула її в очі. Після короткої паузи шепнувши:
— Знаєш, мила… я впевнена, що ви будете гарною парою, — тихо додала вона.
Молода нобіліс мало не проковтнула язик від почутого. Всередині все вибухнуло: обурення, шок і навіть дивне хвилювання, яке важко було назвати інакше.
«Щоб я… з якимось плебіусом!?» — думала вона, відчуваючи, як на щоках спалахнув рум’янець.
Ноги здригнулися, руки мимоволі стиснулися, і весь світ непомітно завмер на єдину мить.
Матір однорогого тільки зібралася відкрити рот:
— Мам, у нас справа до Міс Флоріни, — втрутився Дан.
Вона розігнулася і звернулася до сина:
— Тоді я більше вас не затримуватиму, милий.
Затягнувши цигарку, вона повернула погляд в бік входу.
— Бран.
Демон відірвав погляд, подивився на неї і, побачивши укоризнений погляд, який мовби казав: «Не позор нас, дурню», прибрав ноги.
Невеликий кабінет зустрічав приємним ароматом парфюму — сумішчю квітів, хоча незрозуміло, яких саме.
Обидва вікна на протилежній від входу стіні були закриті пурпурними шторами.
Наче власник приміщення слідував якомусь негласному правилу.
Між парою диванчиків стояв журнальний столик, на якому розташували чайник, заварник, цукорницю та три кухлики.
На одному диванчику сиділи Мариса та Дан, який був розслаблений — навіть надто, а між ними розташувався Шекс, мов невидима межа.
Молода демониця намагалася не дивитися в бік однорогого — її досі дратували слова його матері.
На протилежному диванчику сиділа пишна білошкіра демониця в чорно-червоній мереживній сукні, ідеально підігнаній під її розкішні форми. Вона тримала в руках блюдечко з кухликом і кожним рухом демонструвала грацію, яку важко було очікувати від власниці такої фігури.
— От почалися паршиві часи, — з досадою промовила вона. Після короткої паузи додала:
— Радує лише те, що поки що це все не дотягнулося до Абіссуса…
Відсирбнувши з кухлика, вона знову заговорила, поглянувши на Марису червоними очима:
— Вам доведеться почекати, дітки, поки я знайду потрібних демонів і вирішу необхідні питання.
Марису ці слова ще більше дратували, але вона стрималася.
Бо розуміла: швидко це не вирішиться, а отже — залишатися тут їй доведеться ще деякий час.
— Хлопчики, вийдіть. Нам потрібно поговорити віч-на-віч.
Дан спокійно підвівся і пішов геть, не проронивши й звука, наче навіть думки ослухатися цього наказу в нього не могло бути.
Молодій нобіліс це здалося дивним: їй здавалося, що для коротишки не існує авторитетів.
Хоча чесно кажучи, їхнє знайомство тривало менше доби, тож говорити про це нема сенсу: для Мариси він ще ніхто… На цій думці вона раптом осіклась, не розуміючи чому.
Шекс же рушив за ним неохоче — йому явно не хотілося залишати свою пані.
Та перечити він не смів, не в тому становищі.
Щойно двері зачинилися, пишна демониця знову заговорила. Тон її став значно серйознішим.
— Дівчинко, запам’ятай одну річ… Я допомагаю тобі лише тому, що Дан допомагає тобі.
Вона зробила паузу, наче даючи Марисі можливість висловитися, і поставила блюдечко та кухлик на столик, щоб налити собі ще чаю.
Помітивши, що співрозмовниця мовчить, продовжила:
— Знаєш, він мало кого підпускає до себе. Особливо нобілісів.
Випроставшись і взявши повний кухлик, вона додала:
— Але він все ж вирішив тобі допомогти, а значить — допоможе.
Приклавшись до кухлика, вона зробила ковток.
Мариса, яка весь цей час мовчки обдумувала почуте, трохи знітившись, запитала:
— Можна одне питання, міс Флоріно?
З її тону було зрозуміло, що молодій нобіліс незручно в цій обстановці, а відсутність поруч вірного слуги лише підсилювала це відчуття.
Флоріна лише легенько махнула пишною ручкою.
— Та блакитношкіра демониця. Вона справді його матір?
Пишка відвела губи від обідка кухлика і зручніше вмостилася.
— Нікому не розкажеш?
Мариса мовчала, не знаючи, що відповісти. Міс Флоріна же подивилася на неї так, ніби вдивлялася прямо в душу молодої демониці.
— Раніше у нас працювала адміністраторкою Сейра — дуже мила й кмітлива дівчина... Згодом вона завагітніла, але мовчала про батька дитини і не бажала йти в декрет.
Я не стала наполягати — в неї сидяча робота, а медична гільдія, через закони, не мала права відправляти до нас кого попало на виклик…
Вона зробила паузу, відсирбнувши з кухлика.
— Коли настав час народжувати, вона померла під час пологів, а лікар так і не зрозумів причини.
Флоріна замовкла, ніби намагаючись упоратися зі спогадами. Потім продовжила:
— Але коли звернули увагу на дитину, усе стало зрозуміло — це був однорогий хлопчик, унікорніс.
Вона на мить заплющила очі, наче хотіла знову все це побачити.
— Хтось хотів, щоб дитину віддали до дитячого притулку, комусь через хвилю страху, що накрила всіх достатньо було його викинути.
Але всіх здивувала Делара, яка до цього мовчки стояла…
Вона сказала, що забере його собі, і взяв малого на руки — пішла геть.
Наче це немовля пробудило в ній материнські інстинкти — сильніші за страх, що виповзав із глибин нутра.
Мариса, яка уважно слухала розповідь, не одразу помітила, як по щоках потекли сльози.
Міс Флоріна подала їй мереживну хустинку й продовжила:
— Вона ростила його, не довіряючи нікому, тож, по суті, він виріс у цих стінах.
Вона легким жестом пухлої ручки окреслила кабінет — мовляв, під стелею цієй будівлі.
— Коли він підріс, ми звикли до нього, і Дан став для нашого колективу нашим милим хлопчиком. А коли подорослішав і став самостійним — покинув маму, хоча й досі іноді заглядає до неї.
Мариса не могла нічого сказати. Вона просто не могла описати, в якому шоку перебувала.
Адже все почуте лежало далеко за межами її уявлень про світ.
В котрих не було місця навіть думці про плебіусів, не кажучи вже про подібні речі…
І раптом її думки обірвали.
— Думаю, з тебе вистачить, мила.
Після цього Флоріна підвелася й пішла до шафки, жестом поманивши Марису за собою.
Вони йшли вулицею. Мариса почувалася спустошеною й дивилася на Дана, який, як і раніше, мовчки вів їх уперед — цього разу вже до «дому».
Шекс ішов поруч і здивовано поглядав на свою пані, але не наважувався нічого сказати.
Наче відчував, що зараз краще її не чіпати, дати можливість обдумати розмову, суті якої він не знав.
Бо життя навчило його: є речі, про які краще не знати.
Сама ж Мариса не могла впоратися з вихором емоцій і думок, що крутився всередині неї.
Хоча на поверхні, мов крихкий човник, гойдалася єдина думка:
Марисо, тобі потрібно відпочити. Бо в такому розбитому стані далеко ти не пропливеш.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
День. Дан вийшов із підворітні, а за його спиною в провулку лежали трупи в білих обладунках із символом висхідного сонця.
Він підняв голову догори, прикриваючи очі долонею. Десь угорі, серед чистих блакитних просторів, він помітив неясний силует і буркнув під ніс:
— Що за хренотень.
Від самого ранку його нутро точила невидима тривога, яка пронизувала його до самих глибин, ніби хтось пинав його зсередини ногами, нагадуючи про навислу загрозу.
І, видно, тепер він знайшов її джерело: дивний силует, який не був схожий на жодного місцевого птаха.
Спостерігаючи за ним і почісуючи підборіддя, Дан намагався зрозуміти, чим це може бути.
В голову йому прийшла неприємна думка, з котрою він рушив далі по вулиці, надіючись, що помилився у своїх здогадках.
У небі, на великій висоті, зависла істота, схожа на білошкірого демона. Її тіло було повністю голе, позбавлене будь-яких статевих ознак — ні волосся, ні одягу. Руки зливалися з кожистими крилами, а на пальцях кінцівок блищали серповидні кігті. На голові виднілася єдина пара рогів, замість носа — вузькі щілини, а в роті ховалися кілька рядів гострих зубів.
На місці очей красувалося вижене тавро: три гаки, середній більший за бокові.
Істота зависла, не зупиняючи взмахів крил, вдивляючись униз і втягуючи через щілини повітря, намагаючись винюхати здобич.
Раптом вона радісно зашипіла, відчувши запах своєї здобичі, і повільно почала спускатися, готуючись до нападу.
Дан неспішно йшов вулицею, його спина була напружена, наче натягнута струна. Він був єдиним на вулиці, що лише посилювало відчуття напруження. Хоч ця пустка йому була зрозуміла — робочі будні.
Раптом холодок пробіг по хребту, і він відстрибнув убік — в останню мить, бо саме на місце, де стояв, спікирувала крилата тварюка.
— Краще б я помилився… — випалив він в серцях, намагаючись збільшити відстань.
Але тварюка одним стрибком наздогнала його і повалила на землю. Дан не розгубився: ударив її головою по морді, а поки вона приходила до тями, відштовхнув і ринувся в атаку.
Тварюка натискала, хаотично махаючи кігтями, а однорогий постійно рухався навколо, комбінуючи удари руками й ногами. Рухи обох були так само хаотичні, як і у його опонента, але вони намагалися уникати лобових зіткнень — здавалось, в обох на це є вагомі причини.
Кіготь зачепив плече, розсікаючи тканину одягу й плоть. Дан схопився за рану, скрививши обличчя, і відчув, як щось усередині нього заворушилося, розганяючи кров по судинах і прискорюючи серцебиття.
Він заволав на все горло, даючи волю люті:
— Уб’ю тебе, тварь!!!
У голові крутилася лише одна думка: ось це пов’язало мене з цією гидотою… хоча що чекати від цих нобіліс?
Крилате чудовисько відскочило назад, наче налякане криком, хоча ще мить тому збиралося знову стрибнути. Дан рвонув уперед, обрушуючи серію ударів. Тварюка лише намагалася ухилятися — і робила це погано, надто незграбна на землі.
Але, здавалося, удари Дана не завдавали їй жодної шкоди, незважаючи на значну силу в кожному з них. Раптом він зупинився, і ворог рвонув уперед, але отримав різкий удар по морді і відскочив назад, шиплячи від болю. Дан подивився на результат і не побачив жодних слідів травм — ніби тварюка за лічені секунди відновилася.
Від досади він плюнув на дорогу:
— Ну тепер все зрозуміло.
Значить, спрацює лише один варіант…
Вони почали рухатися по колу, уважно дивлячись один на одного. Обидва, здавалось, розуміли: марно витрачати сили.
Тварюка шипіла, наче намагаючись залякати ворога.
Чорні очі однорогого же були зосереджені на єдиній цілі.
Здавалося зараз для нього, нічого не існувало — лише ця крилата тварюка, що трохи нахилилася вперед.
І в одну мить вони рвонули назустріч один одному. Здавалося, ще секунда — і кігті полоснуть по шиї Дана.
Та він пірнув під лапу й протаранив ціль.
Тварюка глухо гепнулася на бруківку, встигнувши лише поворухнутися. Дан стрибнув на неї й вчепився обома руками в роги, різко смикнувши їми угору, вкладаючи в рух усю силу.
М’язи демона напружилися й жалібно занили, ніби ось-ось мали порватися.
Плоть і позвонки тріснули, але кров не потекла — тіло обм’якло й розпростерлося на дорозі.
Голова шипіла й клацала зубами, але з кожною секундою звуки слабшали.
Дан ледве не впав на бруківку, похитуючись, і поплентався до підворіття, намагаючись укритися. Він навіть не помітив, що пальці руки намертво вчепилися в трофей.
У його гаснучій свідомості мерехтів слабкий вогник — єдина думка, що тримала його на ногах:
«Сподіваюся, поруч немає її сородичів».
Він відчував, що може знепритомніти будь-якої миті. Спершу — Люциферові свині… а тепер ця…
Невелика, але розкішна їдальня: стіни вимощені паркетом, а під стелею слабо світить люстра. У каміні горить багаття. З іншого боку кімнати вікна зашторені темночервоними шторами.
По середині стоїть витончений стіл із темної деревини, під яким розкинувся килим того ж кольору, що й штори.
З одного краю сидить Люцифер. Тримаючи виделку та ніж, він неспішно нарізає на маленькі шматочки стейк на великій тарілці.
З іншого — охристошкірий, масивний демон, одягнений у камзол кольору темної крові. Перед ним тарілка з нетронутою їжею, а на його шиї елегантно зав’язана білосніжна хустинка.
У велетенській долоні з короткими, товстими пальцями він тримає напівпорожній келих вина, неспішно нахиляючи його то в один, то в інший бік.
І дивиться у полум’я каміна, а його холодні чорні очі, схожі на безодні, що занурені в роздуми.
Неочікувано тишу порушив шум знизу. Масивний демон, повернувши голову до вхідних дверей, гаркнув у весь голос:
— Прислуга!
Непройшло і хвилини як в двері постукали, і вони відчинилися настільки, щоб служанка могла зазирнути.
— Передай їм: якщо не заспокояться, будуть до кінця тижня сидіти вдома!
Служанка рвонувши, захлопнула двері, і шум скоро втих.
Люцифер, поклавши столові прибори на відповідні місця, та порушив відновлену тишу:
— А у тебе дуже забавні дітки, Бегемот.
В його блакитних очах сяяла легка і непрекрита насмішка.
На це Бегемот грюкнув по столешниці кулаком — тарілка на мить відірвалася від столу й акуратно впала назад.
— Люцифер, ми тут, щоб обговорити наші плани, а не мою сім’ю! — грізно заявив він. Від кожного слова віяло холодом і неприкритою погрозою.
Гість відразу змінив тему:
— Може, тоді я можу почути твої думки…
Він багатозначно обірвав фразу, і голос Люцифера прозвучав так, ніби він тільки що не чув погрози в свій бік.
Бегемот поставив келих на стіл, узявся за столові прибори і почав нарізати стейк на тарілці:
— Я можу сказати лише одне.
Він наколов на виделку шматок м’яса, дивлячись на нього, і промовив:
— Ми нічого не знаємо про унікорнісів.
Після короткої паузи додав:
— Хоча правильніше сказати: ми ніколи і нічого про них не знали.
Стягнувши шматок зубами, він прожував і проковтнув.
— Несумнівно, послана скульптура плоті була хоч і якісною, але лиш вибором середньої кості.
Він узяв келих і ковтком змочив горло:
— Хоча думаю, якби там була хоч пара подібних скульптур, його б схопили.
Тут скориставшись короткою паузою заговорив Люцифер:
— Тобто проблему можна вирішити простим способом?
Бегемот відклав столові прибори, перехрестивши величезні, дряблі руки, і дивлячись чорними очима на гостя, промовив:
— Люцифер, унікорніси явно не банальна мутація, а ціле явище.
Він зробив паузу, ніби роздумуючи, що сказати далі:
— Тому неможна точно сказати, чи спрацює подібне… Бо хто знає, що в них спить.
Гість поправив косу кольору пшениці:
— Тобто просте рішення — це питання немає?
Бегемот повернув погляд до каміна, і в його чорних очах віддзеркалилися язики вогню:
— Я можу створити скульптуру з плоті… особливу скульптуру — живу пастку, проти якої безкорисна фізична сила.
Його слова прозвучали гулко й моторошно, ніби сам він був тією безоднею, що виблискує в його очах.
— Тільки на це потрібен час, і скільки саме — не скажу, бо сам не знаю.
Люцифер спокійно сидів, обдумуючи: без такого майстра, як Бегемот, йому не вирішити питання.
Та йому не дуже хотілося ділитися здобиччю — тим паче сумнівів не було, що у цього «жирного свина» вже є власні плани на унікорніса.
Тому він спокійно видав:
— Маестро, мені буде цікаво побачити ваш новий витвір.
І в цих словах прозирала насмішка, змішана з захопленням. Несумнівно, Люциферу хотілося побачити цю незвичайну скульптуру.
Мариса вийшла з ванної кімнати, на ній був лише рушник. Хоча назвати це «ванною» було складно — яка це ванна, коли між рукомийником, туалетом та душовою кабінкою максимум три кроки? На вигляд це була скоріше коморка, і самої ванни тут, звісно, не було.
Останні два з половиною тижні умови були саме такі. І хоч так хотілося поніжитися у теплій ванні, але реальність залишалася незмінною.
Вона озирнулася по кімнаті і помітила лише Шекса, який займався приготуванням вечері.
— Шекс, а Дан ще не повернувся?
Не знаючи чому, Мариса відчула легку тривогу. Він хоч і пропадав увесь день, але до вечора завжди повертався.
— Ні, — спокійно відповів Шекс, не відриваючи уваги від процесу готовки.
Двері різко розпахнулися, і в кімнату щось влетіло, відскочило від стіни й глухо впало на старий килим.
Вони підійшли ближче і побачили голову: пара рогів, без очей і волосся, замість носа — пара тонких щілин, а рот повний гострих зубів. На місці очей красувалося вижене тавро — три гаки, середній більший за бокові.
— Ось цього нам не вистачало! — випалила Мариса.
Шекс спокійно додав:
— Скульптура з плоті — поганий знак, особливо враховуючи…
Його слова обірвав голос, що долинув із-за спин:
— Мені пощастило, що вона була лише одна.
Мариса різко розвернулася і побачила його.
Дан стояв у проході з втомленим виглядом; по його погляду було видно, що йому паршиво.
На правому плечі, серед роздертої тканини, красувалася свіжа рана.
Волочачи ноги, він дійшов до ліжка і просто рухнув на нього, наче ноги відмовилися його тримати.
І раптом тишу порушив стаціонарний телефон. Що стояв на тумбочці біля вхідних дверей.
Мариса й Шекс подивилися на Дана, а потім один на одного.
Слуга мовчки підійшов до телефону, натягнутий, наче струна, і зняв слухавку:
— Алло.
Після короткої паузи додав:
— Він зараз не може підійти.
При цих словах його погляд мимоволі впав на Дана, який перевернувся на спину і тихо посапував.
Шекс прослухав співрозмовника, потім повісив слухавку зі словами:
— Я йому передам.
Мариса чекала, що він скаже:
— Міс Флоріна просила, передати Дану…
Він обірвав слова, відчувши запах гарі, і помчав рятувати вечерю.
Мариса, глянувши на однорога, прихопила свої речі і повернулася до ванної кімнати, з гіркою думкою: «Доведеться одягатися в цій тісній коморці».
