Будь-яке наукове відкриття для мене — це не новина у стрічці, а надія або тривога. Коли у тебе особлива дитина — аутист, ти надто добре розумієш, наскільки крихкий світ і якою дорогою може бути ціна необачності — життя.
Я дивлюся в майбутнє не з цікавості, а з відповідальності. Тому що для мене воно починається не «колись», а просто зараз — з того, що сьогодні оточує моїх дітей.
Моя головна складність — це не сам діагноз сина. Найважче — бачити, як світ стає для моєї дитини надто гучним, надто різким, надто агресивним. Його нервова система живе на межі. Звуки, світло, дотики, емоції — усе сприймається як перевантаження. Він не «йде у себе» через характер. Його мозок просто захищається. І коли день у день бачиш це, перестаєш вірити поясненням, що аутизм — це лише «генетика» або «особливість розвитку». Надто багато дітей з таким діагнозом по всьому світу.
Коли я читаю наукові тексти про нанопластик, багато що стає на свої місця. Йдеться не просто про забруднення довкілля. Йдеться про втручання у найтонше налаштування життя. Нанопластик — це частинки, які проникають туди, куди раніше не проникало нічого штучного: у клітини, нейрони, синапси, в ембріональний розвиток мозку. Але головне — не розмір. Головне — електростатичний заряд.
Життя працює на електриці. Мозок — це електрична система. Нейрони спілкуються імпульсами, мембрани утримують потенціали, розвиток мозку дитини — це найточніше електричне диригування. І саме тут нанопластик стає по-справжньому небезпечним. Він не інертний. Він довго утримує заряд. Він «прилипає» до мембран, до білків, до нейронних структур. Він спотворює електричні сигнали, втручається у процеси, які мають відбуватися строго за біологічними законами.
Якщо мозок дорослої людини ще здатен частково компенсувати такі порушення, то мозок дитини — особливо в період внутрішньоутробного та раннього розвитку — практично беззахисний. Найменше втручання в електричну регуляцію може змінити траєкторію розвитку нейронних мереж. Не зруйнувати повністю — а зсунути. Зробити сприйняття світу іншим. Таким, яким я бачу його у своєї дитини.
Важливо сказати чесно: аутизм — це не «поломка особистості». Це результат того, що середовище, в якому розвивається мозок, перестало бути нейтральним. І нанопластик, згідно з вивченими мною даними, на які я спираюся, — один із чинників цього середовища. Не єдиний, але системний. Глобальний. Невидимий. А тому особливо небезпечний.
Але як мати, я не можу дозволити собі жити лише страхом. Проблема не є безвихідною. Якщо ключовим чинником біологічної агресивності нанопластика є його електростатичний заряд, отже, саме тут лежить рішення. Не в міфічному «поверненні у минуле без пластику», а в науковій роботі з нейтралізації заряду. У технологіях розрядки вже наявних частинок. У міждисциплінарному підході — фізика, біологія, медицина, екологія мають працювати разом.
Я дивлюся на своїх дітей і розумію: ми зобов’язані вирішити це завдання не заради статистики і не заради звітів. А заради майбутніх поколінь. Заради того, щоб діти народжувалися у середовищі, яке не втручається в їхній мозок ще до першого вдиху. Якщо ми знімемо заряд з нанопластика — ми знімемо загрозу. І, можливо, зробимо так, щоб у матерів майбутнього було менше болю, менше запитань «чому» і більше спокійного, здорового життя для їхніх дітей.
