Сьогодні минає 66 років з передчасної смерті Генрі Каттнера. Письменнику стало погано, коли він відвідував офіс Warner Bros., а наступної ж ночі він помер уві сні, вочевидь, від серцевого нападу. Творчість Каттнера є надзвичайно багатогранною: на мою думку, це той випадок, коли для кожного знайдеться щось, що припаде йому до душі. Хочете класичну детективну історію? Є. Гумористичні оповідки про мутантів, що живуть у глибинці, чи ж про професора-п’янчугу? У Каттнера й таке знайдеться. Серйозна нф про атомну війну та справжній тобі технотрилер про «радіо»? Залюбки! Неолавкрафтіана та данина міфам Ктулху? Пф..! Варіативність творчості Каттнера, однак, зводиться до двох пунктів: Генрі вміє бути як надзвичайно кумедним, так і напрочуд серйозним. І саме про гумор як невідкладну частину його життя мені б і хотілося поговорити, проілюструвавши це кількома історіями з його життя
Загальновідомий факт, що більшість творів Каттнер написав у співавторстві зі своєю дружиною Кетрін Люсіль Мур, як це й було з їхньою детективною історією The Brass Ring. Його друг, Едмонд Гамільтон, пригадував, як колись гостював у Генрі, який йому розповів таке:
«Він, сушачи собі голову, просидів за столом цілий день, не в змозі розпочати один розділ, тож і вирішив прогулятися, кілька годин блукаючи вздовж і впоперек пляжем. Повітря було чудовим, але жодних ідей у нього так і не з'явилося. Він втомлено повернувся до будинку, сів за стіл, а там, поруч із його друкарською машинкою, лежав повністю дописаний розділ». Згодом Гамільтон, прочитавши цю історію, почав ділитися з Генрі своїми враженнями, хвалячи його за сцену, де друг майстерно прописав епізод раптового вбивства у темряві, пронизаний насильством: «Він відповів: "Дякую. Це написала моя дружина"».
Подібний коментар Генрі написав у есе до антології My Best Science Fiction Story, що складалася з оповідань, які письменники називали найкращими у своєму творчому доробку. Генрі обрав історію Don’t Look Now, яку порівнював з творчістю Жуля Верна, Лоренса Стерна, Герберта Веллса, а також Біблією. Наводжу приклад хвалебної оди: «Мало того, я можу чесно сказати, що це моє улюблене оповідання, тому що я перечитав усі інші, що були вже опубліковані, і вони викликали у мене огиду. З тих чи інших причин я не дійшов до перечитування Don’t Look Now, а тому можу розглядати її неупередженим, критичним, схожим на дорогоцінний камінь оком щасливого творця». Далі Генрі розповідає, як для нього важливо підтримувати себе самого в тому, що його твори варті уваги, бо інакше він би «розірвав і себе, і редактора». Але з цією історією не трапилося такого, і ось чому: «Але, на щастя, я не перечитував Don’t Look Now відколи вона була написана, тож можу цілком справедливо зазначити, що це моя улюблена історія. Хай там що, її написала моя дружина».
P.S. Пам’ятний допис про Генрі також виходив і торік. Там Пол Андерсон ділився тим, як незадовго до смерті колеги відвідав його, тож якщо ви не читали цю історію, то обов’язково зазирайте сюди.
